- Глава 7.1 -

Вирішую, що мені потрібно трохи відпочити. Просто лягти і трохи полежати, втупившись у стелю. 

Ковтаю пігулку проти головного болю, запиваю водою і лягаю на ліжко. Голова все ще ниє, але вже не так гостро. Я навіть не переодягаюся. Просто вкриваюсь пледом і обіцяю собі встати за п'ять хвилин. 

Прокидаюся різко. У квартирі темно. Кілька секунд я просто лежу, дивлячись у темряву, і не розумію, де перебуваю. Простір навколо здається чужим, незнайомим. Серце б’ється швидше, ніж треба.

Я кліпаю, повільно повертаю голову, вдихаю. Потрібно кілька секунд, щоб реальність стала на місце. Це ж моя квартира. 

І саме в цей момент я розумію, чому прокинулася. Дзвінок у двері. Пронизливий. Наполегливий. Такий, що пробирає до кісток і змушує мою голову знову боліти.

Я важко зітхаю і повільно сідаю. Голова трохи паморочиться, але тримаюся. Мені навіть не потрібно гадати, хто це. Сюди більше ніхто не приїде, окрім батька.

Я встаю, проходжуся квартирою і, перш ніж підійти до дверей, вмикаю світло всюди. 

Дзвінок лунає знову.

– Йду, – бурмочу собі під ніс і відчиняю двері. На порозі стоїть тато.

Стурбований. Напружений. Очі уважно бігають по моєму обличчю, ніби він шукає ознаки чогось страшного.

– Ти чому так довго не відкривала?! – одразу починає він. – Я вже збирався викликати Швидку.

– Я спала, – кажу тихо. – Випила пігулку й заснула.

Він робить крок уперед, уважно вдивляється в мене.

– Ти впевнена, що все гаразд?

– Так, – киваю. – Просто втомилася.

Я бачу, як напруга поступово спадає з його плечей. Він видихає, проводить рукою по волоссю.

– Ти мене налякала, – каже вже спокійніше. – Я не міг до тебе додзвонитися.

– Мабуть, телефон сів, – відповідаю і відступаю, пропускаючи його всередину. – Пробач.

Він заходить у квартиру, озирається, але нічого не каже. Просто радий, що я стою перед ним. Жива і здорова.

– Головне, що з тобою все добре, – каже нарешті.

Я киваю.

– Хочеш чогось? – питаю. – Може кави? 

– Та ні. Пізно вже, – видихає, а я тільки зараз помічаю, що тато здається втомленим. 

– З тобою все гаразд? – одразу питаю. 

– Так, – усміхається. – Хвилюєшся за мене? 

– Звісно, – кажу, як є. – Ми ж не чужі люди. 

Тато киває і прямує до дверей. Схоже, переконався, що я в нормі, і може тепер спати спокійно. 

– Якщо станеться щось подібне, я б дуже хотів, щоб ти сама мені телефонувала, а не хтось з деканату, – каже перед тим, як піти. 

– Я не хотіла тебе турбувати, – кажу. 

– Наступного разу турбуй, – каже твердо. – Та краще, щоб наступного разу взагалі не було. 

Він йде, а я зачиняю за ним двері і притуляюсь до них спиною. Мені подобається те, що тато за мене хвилюється, але це не змінює того факту, що між нами досі величезна прірва. 

Коли батько йде, квартира знову занурюється в тишу. Заснути знову не вийде, я це знаю одразу. Всередині занадто багато думок, щоб просто вимкнутися.

Я вирішую вийти в супермаркет. Пройтися. Провітрити голову.

Одягаю кросівки, джинси, теплу кофту з капюшоном. На вулиці холодно, вітер різкий, тому натягую кепку майже до брів так, ніби можна сховатися від усього світу одразу.

У супермаркеті тепло і світло. Я беру візок і повільно йду між рядами, не поспішаючи. Кладу туди овочі, крупи, курку, спеції. Все, з чого можна щось приготувати. Я вмію готувати – мама навчила мене ще давно. От тільки я не люблю готувати для себе.

Це дивна річ: для інших – із задоволенням, із фантазією, з турботою. А для себе… завжди здається, що не варто. Обійдусь.

“Було б круто запросити Діну, – думаю я, розглядаючи полиці з соусами. – Посидіти, поговорити, нормально поїсти”.

І одразу ж з’являється інша думка – важча. Я не хочу, щоб Діна знала, де я живу. Не хочу, щоб бачила будинок, район, випадково склала пазл. Не хочу, щоб дізналася, хто мій батько.

Навіть дружба тут стає проблемою.

Від цієї думки мені стає сумно, і я так заглиблююся в себе, що не помічаю, як врізаюся комусь просто в спину.

– Ой, вибачте… – починаю і різко зупиняюся.

До мене обертається Артем. Я впізнаю його одразу. Він дивиться на мене секунду, а потім широко усміхається. 

– Ого, – каже він. – Це дуже приємна несподіванка.