- Глава 7 -

Я різко розплющую очі. Розумію, що треба діяти негайно. Називаю адресу неподалік комплексу, в якому живу, і сподіваюсь, що не видам себе. 

Ми їдемо мовчки. Данило здається спокійним. Дивиться перед собою, наче мене тут взагалі немає. 

Може це і на краще. Нам не варто розмовляти. Достатньо того, що ми разом покинули університет. 

– Можеш висадити мене трохи раніше? – кажу надто швидко. – Там… біля супермаркету.

Він повертає до мене голову, уважно вдивляється, ніби зважує мої слова.

– Чому не прямо додому?

– Я… хочу пройтися, – знизую плечима і намагаюся виглядати максимально невимушено. – Голова так швидше проходить. Свіже повітря і все таке.

Це майже правда. Принаймні частково.

Данило кілька секунд мовчить, а потім знову дивиться на екран.

– Добре, – каже спокійно. – Як скажеш. 

Я полегшено видихаю і чекаю, коли ми наблизимось до супермаркету. Він розташований досить близько, щоб дійти пішки. І досить далеко, щоб він нічого не запідозрив.

Я знову відкидаюся на спинку сидіння і дивлюся у вікно. Місто пропливає повз, а в голові – хаос. Сьогоднішній день перевернув занадто багато. Їдальня. Давид. М’яч. Медпункт. Данило.

І тепер – ця поїздка, як вишенька на торті.

– Ти точно не хочеш, щоб я підвіз тебе до будинку? – раптом питає він, не відводячи погляду від дороги. – Просто хочу переконатися, що ти нормально дійшла.

– Ні, – відповідаю одразу. Занадто різко. – Не потрібно.

Він знову дивиться на мене, цього разу довше.

– Гаразд, – каже нарешті. – Як скажеш.

Ми їдемо мовчки ще кілька хвилин. Я відчуваю його присутність, його увагу, навіть коли він мовчить. Наче він намагається скласти мене з дрібних деталей, які я сама так старанно ховаю.

Автівка зупиняється біля супермаркету.

– Тут підійде? – питає він.

– Так, – киваю і швидко тягнуся до дверцят. – Дякую, що підвіз.

Він виходить першим і дістає мій рюкзак із заднього сидіння. Простягає мені, але не відпускає одразу.

– Аліно, – каже тихо. – Ще раз пробач. Я не з тих, хто б'є дівчат. Навіть ненавмисно. 

– Все добре, – відповідаю і забираю рюкзак. – Ти надто сильно цим переймаєшся.

Наші погляди зіштовхуються на секунду. Цього вистачає, щоб мені знову стало неспокійно.

– До зустрічі, – каже він.

– До зустрічі, – повторюю і швидко відходжу.

Я не озираюся, доки не зникаю за рогом. Лише тоді дозволяю собі зупинитися і перевести подих.

Він не повинен знати, – повторюю собі. – Ніхто не повинен.

Бо якщо Данило дізнається, де і як я живу, моя маска звичайної Аліни Кравчук розсиплеться миттєво. А я ще не готова відкривати світу своє істинне обличчя. І навряд чи коли-небудь буду готова. 

За кілька хвилин я долаю шлях від супермаркету до свого будинку. Свіже повітря дійсно допомагає. Ні, головний біль не минає до кінця, але голова провітрюється.

Я зачиняю за собою двері й роблю лише крок у квартиру. Навіть не встигаю зняти взуття, як телефон у рюкзаку починає дзвонити.

Мені навіть не потрібно дивитися на екран, я і так знаю, хто це. Тато.

Я повільно видихаю, ніби готуюся пірнути під воду, і відповідаю.

– Алло.

– Аліно, – його голос напружений, зібраний, але я чую за цим тривогу, і це трохи дивно. – Мені вже повідомили, що сталося. Ти як?

– Нічого серйозного, – кажу одразу. – Справді. Просто м’яч в голову потрапив.

– Я вже виїжджаю, – перебиває він. – Заїду за тобою і відвезу в лікарню. Такі речі не ігнорують.

У мене стискаються груди.

– Не потрібно, – кажу швидше, ніж думаю. – Я вже вдома. Мене оглянули. Все гаразд.

– Хто оглянув? – уточнює він різко.

– Медсестра в університеті, – відповідаю спокійно. – Я при тямі. Нудоти немає. Голова просто трохи болить.

На тому кінці дроту – тиша. Кілька секунд, які здаються вічністю.

– Я не жартую, Аліно, – нарешті каже він. – Я хвилююся.

Ці слова збивають мене з пантелику сильніше, ніж я очікувала.

– Я знаю, – кажу тихіше. – Але зі мною справді все добре. Якщо стане гірше – я одразу скажу. Обіцяю.

– Я можу бути в тебе за двадцять хвилин, – наполягає він.

Я заплющую очі і притуляюся спиною до дверей.

– Тату, – кажу обережно, але твердо. – Я не хочу, щоб ти змінював свої плани через мене. 

– Думаєш, плани важливіші за доньку? – злиться, а я видихаю. 

Таким тата я чую вперше. Здається, він щиро переймається, і… це приємно.