- Глава 6.1 -

Ми рухаємося коридором, і я відчуваю кожен його крок. Данило тримає мене впевнено, але обережно, ніби боїться зробити зайвий рух. Моє серце б’ється надто швидко – не лише через біль. Хвилювання переважає. 

– Можеш поставити мене, – кажу тихіше, ніж хотіла, бо мене неабияк бентежить його близькість. 

– Навіть не думай, – відповідає він одразу. – Ти щойно отримала м’ячем у голову.

Я зітхаю і здаюся. Сил сперечатися немає. Та й якщо бути чесною – в його руках несподівано безпечно.

Медпункт зустрічає нас різким запахом антисептика і тишею. Медсестра підводить голову від паперів й одразу хмуриться.

– Що сталося?

– Вона отримала м’ячем, – коротко каже Данило. – В голову.

Він не чекає дозволу – обережно садить мене на кушетку, але не відходить. Стоїть поруч, занадто близько, і я відчуваю його присутність навіть тоді, коли дивлюся в інший бік.

Медсестра оглядає мене, світить ліхтариком в очі, просить відповісти на кілька простих запитань. Я відповідаю, трохи повільніше, ніж зазвичай, але свідомість ясна.

– Легке запаморочення є?

– Трохи.

– Нудота?

– Ні.

Вона киває.

– Схоже на забій. Посидь тут хвилин п’ятнадцять. Якщо стане гірше – одразу кажи.

– Дякую, – кажу тихо.

Медсестра виходить, зачиняючи двері, і ми залишаємося удвох.

– Вибач, – каже Данило першим. Його голос тихий, без звичної зухвалості. – Я не розрахував пас.

– Це… – я зупиняюся, бо голова знову пульсує. – Це було не спеціально.

– Мені дійсно шкода, – Данило сідає поруч. – Давай як вибачення я відвезу тебе додому. 

Я дивлюся на нього уважніше. Такий Данило – це щось абсолютно нове для мене. 

Я ледь усміхаюся й одразу ж морщусь, бо голова продовжує боліти.

– Ай… – видихаю. 

Він миттєво сідає ближче.

– Болить?

– Трохи, – зізнаюся.

– Вибач. 

– Ти вже вибачався, – хмикаю. 

– Точно, – усміхається у відповідь. 

Саме в цей момент повертається медсестра та уважно розглядає нас обох. 

– Аліно, я повідомила в деканат про те, що сталося, – говорить. – А вони в свою чергу мають зв'язатися з твоїми рідними. 

– Навіщо? – завмираю. 

– Такі у нас правила, – медсестра повертається за свій стіл, а до мене повільно доходить, що з деканату будуть телефонувати татові. І якщо він приїде, я більше не зможу ховатися. 

Реальність б'є мене по голові не гірше баскетбольного м’яча. Я різко встаю й ігнорую те, що світ трохи розпливається перед очима. 

– Я вже піду. Мені краще, – випалюю. 

– Точно? – медсестра здивовано дивиться на мене. 

– Так! – вдавано усміхаюсь. – Все чудово. Дякую вам. 

І, не чекаючи її наступних слів, залишаю медпункт і швидко прямую коридором до роздягальні. Треба забрати свої речі і забиратися звідси, поки тато не примчав рятувати доньку. 

– Ти куди так поспішаєш? Все точно добре? – Данило мене наздоганяє і йде так само швидко, як я. 

– Все чудово, – брешу. – Мені треба їхати додому. 

– Добре, – він явно здивований моєю поведінкою. – Тоді я чекаю тебе на парковці. 

Можу лише кивнути. Розумію, що Данило просто так мене не відпустить, а зараз головне покинути університет. 

Він йде до своєї роздягальні, а я – до своєї. Фізкультура ще не закінчилася, тому я швидко передягаюся в порожній роздягальні і як тільки залишаю її, бачу Данила біля вікна в коридорі. Він теж встиг змінити форму на джинси і футболку. 

– Готова? – питає, без дозволу забравши мій рюкзак і закидає собі на плече. 

– Ти казав, що чекатимеш на парковці, – хмурюсь. 

– Я передумав. У мене є побоювання, що ти не до кінця здорова, тому хочу простежити, щоб ти без проблем дісталася парковки. 

Даня мені підморгує і йде коридором, а мені нічого не залишається, як йти за ним. Я намагаюся не думати про те, як це виглядає збоку.  Данило попереду, мій рюкзак у нього на плечі, ніби це щось абсолютно природне. Ніби ми так робили вже сотню разів.

– Я справді можу сама дістатися додому, – кажу, наздоганяючи його. – Ти перебільшуєш.

– Можливо, – відповідає він, не обертаючись. – Але сьогодні я не в настрої ризикувати.

– Ти завжди такий впертий? – фиркаю.

– Тільки коли справа стосується безпеки, – хмикає він. – І коли людина вперто робить вигляд, що з нею все гаразд, хоча це не так.

Я стискаю губи. Чорт. Він занадто спостережливий.

Ми виходимо надвір. Свіже повітря б’є в обличчя, і мені справді стає трохи легше. Парковка майже порожня – фізкультура ще триває.