- Глава 6 -

Поступово до гри приєднуються хлопці з нашої групи. Хтось одразу вривається на майданчик, хтось ніяково стоїть збоку, чекаючи паса. Спортзал наповнюється ще більшим шумом і рухом.

Лише Давид залишається осторонь. Він сідає ближче до лави, спостерігає, стискаючи в руках пляшку з водою, ніби не зовсім впевнений, чи має право бути частиною цього дійства. Я ловлю його погляд, і він ледь усміхається мені у відповідь.

Дівчата теж не поспішають виходити на майданчик. Ми залишаємося сидіти на лаві, обговорюючи щось пошепки, сміючись, але погляди раз у раз повертаються до гри.

Мій – особливо.

Я спостерігаю за тим, як злагоджено працюють Данило та Артем. Вони майже не дивляться одне на одного, але кожен рух виглядає продуманим. Підстраховують. Перекривають. Передають м’яч саме в ту секунду, коли це потрібно.

Вони різні, це видно одразу. Данило грає різко, на межі, ніби кидає виклик майданчику. Артем – спокійніше, розумніше, з холодною головою. Але разом вони працюють ідеально, доповнюють один одного так, що суперникам просто не залишається простору.

Я не дуже тямлю в баскетболі. Не знаю всіх правил, не завжди розумію, чому хтось радіє, а хтось сердиться. Але мені подобається дивитися на це. На швидкість, напругу, на те, як гра змінює людей.

Особливо Данила.

Тут він не схожий на того хлопця з їдальні. Не схожий на того, хто ставить підніжки й сміється. Тут він зібраний, зосереджений, майже жорсткий. І я ловлю себе на небезпечній думці, що ця його сторона виглядає… привабливою.

– Не захоплюйся, – знову шепоче Діна, помітивши мій погляд.

– Я просто дивлюся, – відповідаю, не відводячи очей.

І це правда. Я просто дивлюся. Але з кожною хвилиною мені стає дедалі очевидніше: те, що відбувається на майданчику, зачіпає мене сильніше, ніж я готова собі зізнатися.

В якийсь момент Данило різко передає м’яч – сильний пас, на ходу. Я бачу, як той летить по дузі, але хлопець з його команди не встигає зреагувати. М’яч змінює траєкторію.

Я навіть не встигаю відвернутися. Відчуваю лише глухий, важкий удар просто в голову. Світ перед очима миттєво тьмяніє, і я злітаю з лавки, падаючи на підлогу. У голові дзвенить, ніби хтось ударив по металу. Я хапаюся за обличчя обома руками, інстинктивно, не думаючи.

Це боляче, чорт забирай! 

У спортзалі стає надто тихо. Настільки, що я чую власне дихання – рване і збите.

– Аліна! – хтось вигукує наче крізь вату.

Я відчуваю як хтось з'являється поруч, але досі не наважуюсь прибрати руки від обличчя. 

– Аліно, – знову цей голос, і я знаю, кому він належить. 

Крізь пальці дивлюсь на Данила, який присів поруч. Він захеканий, волосся вологе від поту, груди важко здіймаються. На обличчі – не зухвалість і не насмішка. Лише тривога.

– Чорт… – видихає він. – Дай подивлюся.

Я відчуваю, як його руки обережно прибирають мої пальці від обличчя. Він робить це швидко, але не грубо. Його погляд ковзає по моєму чолу, очах, наче він боїться щось пропустити.

– Ти мене чуєш? – питає він тихо, зосереджено.

– Так, – відповідаю, і власний голос здається мені чужим.

Голова пульсує, але я при тямі. Просто приголомшена. І навіть не знаю, чим більше: м'ячем, який прилетів мені в голову, чи Данилом, який не на жарт розхвилювався. 

– Не рухайся, – каже він. – Зараз.

Його пальці завмирають на секунду, ніби він стримує себе, а потім він знову уважно дивиться мені в очі. Надто близько. Надто серйозно.

Навколо нас – коло з людей. Я відчуваю їхні погляди, але зараз це не має значення. Є лише біль у голові й цей хлопець, який дивиться на мене так, ніби щойно зрозумів щось важливе.

– Це моя вина, – каже він низько. – Дозволиш тобі допомогти?

Я хочу щось відповісти. Сказати, що все гаразд. Що я сама не відвернулася. Але слова застрягають десь між думками й болем.

Мабуть, Данило сприймає моє навчання по своєму, тому що вже наступної миті різко підводиться, а ще за секунду я опиняюсь у нього на руках. В його обіймах. 

– Що ти робиш? 

О, нарешті до мене повернувся дар мови! 

– Несу тебе в медпункт, – хмикає, і тільки зараз до мене доходить, наскільки близько його обличчя до мого. 

Данило як той герой прямує до виходу зі мною на руках, і я не знаю, що бентежить мене більше: його вчинок чи те, що на нас витріщаються так багато людей.