- Глава 5.1 -

Я виводжу Давида з їдальні майже машинально, тримаючи його під лікоть. У коридорі значно тихіше, і тільки тут я розумію, як сильно в мене тремтять пальці.

– Ти точно нормально? – питаю ще раз, коли ми зупиняємося.

Він поправляє окуляри, ніяково усміхається.

– Так… Так, усе гаразд. Це не вперше, – додає він тихіше, а потім дивиться на мене уважніше. – Дякую тобі. Справді.

– Нема за що, – відповідаю, хоча всередині все ще кипить обурення.

Він вагається кілька секунд, ніби вирішує, чи варто говорити далі.

– Просто тепер у тебе можуть бути проблеми. Через мене.

– Проблеми? – я хмикаю. – Я допомогла людині підвестися. Якщо за це тут  можуть бути проблеми – отже, щось з цим місцем не так.

Давид знову усміхається, цього разу трохи впевненіше.

– Ти смілива.

Я не встигаю нічого відповісти, бо в коридор виходить Діна.

– Ось ви де, – каже вона й одразу дивиться на Давида. – Ти як?

– Все добре, як бачиш, – знизує він плечима.

– От і добре, – киває вона, а потім переводить погляд на мене. – А ти молодець.

– Я не могла інакше, – зізнаюся.

– І правильно, – Діна говорить твердо. – Хтось мав це зробити. Даня давно переходить межі.

Я напружуюся при згадці його імені, а Діна помічає це.

– Не хвилюйся, – додає вона швидко. – Я попрошу Артема поговорити з ним. Щоб він не розпускав ноги й тримався від тебе подалі.

– Ти не зобов’язана… – починаю.

– Зобов’язана, – перебиває вона. – Бо ти моя подруга. І Давид мій друг. І тому що так не можна.

Це слово “подруга” чіпляє сильніше, ніж я очікувала.

– Ходімо, – каже Діна, киваючи в бік сходів. – Наступна пара вже скоро.

Давид підхоплює свій рюкзак.

– Я з вами, – каже він. 

Ми йдемо разом коридором. Утрьох. І в цю мить я відчуваю дивне тепло – не тріумф, не гордість, а просту впевненість, що я зробила правильно.

Я знаю, що Данило мене не забуде. Знаю, що увага тепер буде іншою.

Але, піднімаючись сходами поруч із Діною і Давидом, я розумію: мовчати й відвертатися – точно не мій шлях. І що б не було далі, назад я вже не відступлю.

Пара закінчується доволі швидко, і я дивлюся на розклад, ніби сподіваючись, що помилилася. Але ні – попереду ще одна пара. Фізкультура.

– Ну що, – каже Діна, збираючи речі. – Пішли переодягатися?

– Пішли, – відповідаю, хоча всередині з’являється дивне хвилювання.

Роздягальня зустрічає запахом дезінфекції і гулом голосів. Я переодягаюся швидко: лосини, проста футболка, волосся збираю у хвіст. Нічого зайвого. Нічого такого, що могло б привертати увагу.

Ми виходимо в спортзал, і я мимоволі сповільнюю крок.

Просторий зал заповнений звуками м’яча, ударами кросівок об паркет, короткими командами. Баскетбольна команда якраз тренується. Хлопці рухаються швидко, злагоджено, ніби давно навчилися читати одне одного без слів.

Мій погляд знаходить його одразу. Данило у формі, зосереджений, напружений. Рухи чіткі, різкі, впевнені. Жодної зайвої емоції на обличчі – лише гра. Лише ціль. І в цю мить він виглядає зовсім інакше, ніж у їдальні. Не зухвалий. Не самовпевнений. Справжній.

Я помічаю, що практично всі дівчата дивляться саме на нього. Хтось відкрито, хтось крадькома, хтось із захопленням, яке навіть не намагаються приховати.

І я ловлю себе на думці, що розумію чому.

Але водночас… Він нікого не бачить.

Його погляд не блукає залом, не чіпляється за глядачів. Він повністю в грі – у кожному русі, у кожному кидку, у кожному ривку до кільця. І, хоч я цього не хочу, за ним справді цікаво спостерігати.

– Не дивись так уважно, – шепоче Діна з легкою усмішкою. – Ще подумає, що йому все пробачили.

Я швидко відводжу погляд.

– Я не дивлюся, – бурмочу.

– Ага, – хмикає вона.

Я намагаюся зосередитися на викладачеві, на розминці, на власному диханні. Але відчуття не зникає.

Данило відчувається, навіть коли я на нього не дивлюся. І це дратує.

Бо я точно знаю: він – не той, хто заслуговує на мою увагу. І все ж… сьогодні він виглядає так, ніби гра – єдине місце, де він справді чесний. І від цієї думки мені стає ще не спокійніше, бо таким Данила я бачу вперше.