- Глава 5 -

– Вони сьогодні всі збуджені, – каже Діна, кидаючи погляд у бік команди. – Перед грою завжди так.

– Це справді настільки важливо? – питаю, розкладаючи піднос.

– Дуже, – киває вона.  – Повний зал, крики, емоції. Хлопці готуються серйозно.

– І ти, звісно, підеш, – усміхаюся.

– Аякже, – сміється вона. – І ти підеш зі мною.

Я зупиняюся з виделкою в руці.

– Не знаю, – кажу обережно. – Це не зовсім мій формат.

– Та годі, – відмахується Діна. – Ти ж навіть не пробувала. Там круто, чесно. Атмосфера така, що затягує.

– Тоді, можливо, піду, – відповідаю, не обіцяючи нічого.

Я справді не поспішаю погоджуватися. Занадто багато уваги. Занадто багато людей. А ще – надто багато знайомих облич, які я вже встигла помітити.

Раптом біля нашого столу з’являється хлопець.

Він в окулярах, трохи згорблений, ніби не зовсім впевнений, чи тут йому раді. Одягнений акуратно, без жодних модних акцентів. Виглядає мило, але сковано – наче постійно думає, чи не заважає.

– Привіт, – каже він Діні. – Можна?

– Давиде! – вона одразу оживає. – Звісно, сідай.

Вона відсуває стілець, і хлопець сідає, трохи ніяковіючи.

– Це Аліна, – додає Діна. – Наша новенька.

– Дуже приємно, – каже він і киває мені. – Давид.

– Навзаєм, – відповідаю.

– Ти ж хворів, так? – питає Діна. – Ми тебе вже сто років не бачили.

– Майже два тижні, – зітхає Давид. – Пропустив багато. Тепер намагаюся надолужити.

– Він наш одногрупник, – пояснює вона мені. – А ще староста і просто розумник. 

– Та досить, – усміхається Давид. – Я звичайний хлопець.

Мені подобається його простота. Хлопець ніяковіє, червоніє, але здається дуже милим. Мені одразу стає зрозуміло, чому Діна з ним дружить. 

Давид допиває сік і з полегшенням зітхає.

– Я піду, – каже він, беручи піднос. – Треба ще за конспектами побігати.

– Давай, – усміхається Діна. – Побачимось в аудиторії. 

Він підводиться, трохи незграбно маневрує між столами і прямує в бік розносу, щоб залишити свій піднос. Я проводжаю його поглядом рівно до того моменту, поки він не проходить повз стіл баскетболістів.

Усе відбувається занадто швидко. Чиясь нога різко виставляється вбік. Давид не помічає її і спотикається.

Піднос вислизає з рук, тарілки летять на підлогу з гучним дзвоном, скло розбивається, і він сам падає слідом – ніяково, боляче і принизливо.

На секунду зависає тиша, а тоді їдальня вибухає сміхом.

Я дивлюся туди – і бачу Данила. Він навіть не намагається приховати усмішку. Відкинувся назад, ліниво дивиться на Давида, ніби це було не падіння людини, а якийсь невдалий жарт. Його жарт, бо це через його ногу перечепився хлопець.

У грудях щось стискається.

Давид сидить на підлозі, червоний, розгублений. Він намагається підвестись, але виходить незграбно. Навколо – уламки посуду і десятки поглядів. І ніхто не рухається, щоб йому допомогти.

Я не думаю. Взагалі. Просто встаю і йду.

– Аліно… – тихо каже Діна, але я вже не слухаю.

Я підходжу до Давида й одразу присідаю поруч.

– Ти як? – питаю тихо, торкаючись його руки. – Не вдарився?

Він піднімає на мене очі. У них – сором і злість, перемішані з безпорадністю.

– Нормально, – каже він, хоча це звучить не дуже переконливо.

– Обережно, – кажу і допомагаю йому підвестись.

Я відчуваю на собі десятки поглядів. Сміх поступово стихає. Хтось відвертається. Хтось дивиться з цікавістю.

Я піднімаю одну з тарілок, потім другу, збираю уламки в купу, не дивлячись на стіл баскетболістів. Але я відчуваю його. Погляд Данила.

– Серйозно? – раптом виривається в мене. Я піднімаю голову й дивлюся прямо на нього. – Тобі від цього стало легше?

В їдальні стає тихо. Надто.

Данило повільно випрямляється. Усмішка ще на його губах, але в очах уже щось інше. Зацікавлення. Виклик.

– Розслабся, – каже він ліниво. – Він сам не дивився під ноги.

– Ні, – відповідаю я чітко. – Це було навмисно.

Кілька хлопців переглядаються. Хтось хмикає. Артем дивиться напружено, мовчки.

Я знову повертаюся до Давида, простягаю йому серветки.

– Ходімо, – кажу тихо. – Я допоможу.

Ми відходимо вбік, і я знаю: я щойно зробила саме те, чого не хотіла з першого дня. Я привернула до себе увагу.

Але, дивлячись на розгубленого Давида, я розумію – інакше я просто не могла. І чомусь мені здається, що Данило тепер точно мене запам’ятав.