- Глава 4.1 -

Наступного ранку я знову йду до університету пішки. Повітря прохолодне, асфальт ще трохи вологий після нічного дощу, і місто тільки прокидається. Я люблю цей час – коли всі ще напівсонні й нікому немає діла до інших.

Коли підходжу до парковки біля університету, мій погляд мимоволі чіпляється за дорогу спортивну автівку. Темний кузов блищить, мов з обкладинки журналу. Надто яскрава, щоб не помітити.

Дверцята відчиняються. З-за керма виходить Данило.

Я впізнаю його одразу. Та сама впевнена хода, та сама легка недбалість у рухах. А з пасажирського сидіння вибирається красива білявка. Висока, доглянута, з ідеальним волоссям і усмішкою, що світиться так, ніби вона щойно виграла мільйон.

Вона щось йому говорить, жестикулює, сміється. А Даня майже не реагує.

Він іде поруч, але так, ніби вони чужі. Погляд прикутий до телефона, обличчя спокійне, трохи відсторонене. Він не дивиться на неї, не підлаштовується під її крок, не слухає її. Це дивно.

Я сама не помічаю, як проводжу їх поглядом довше, ніж слід.

Відвертаюся і йду слідом у напрямку входу. Думки плутаються, і я занадто зосереджена на них, щоб вчасно звернути увагу на людину попереду.

Я зіштовхуюся з кимось плечем. Хоча ні, не плечем. Я буквально влітаю в його обійми. 

– Ой… – встигаю сказати, коли сумка вислизає з руки й падає на мокрий асфальт.

Я завмираю, дивлячись на неї, не вірячи власним очам. 

– Перепрошую, – лунає спокійний чоловічий голос.

Я навіть не встигаю нахилитися, як хтось уже піднімає мою сумку і простягає її мені.

– Вибач, я не дивився, – каже він щиро.

Я піднімаю погляд і завмираю, бо це Артем – брат Діни. 

– Все ціле? – питає хлопець, уважно дивлячись на мене.

– Так, – відповідаю, приймаючи сумку. – Нічого страшного.

Він полегшено усміхається.

– Добре. Я просто не дивився перед собою. – Потім, ніби між іншим, додає: – Діна вже всередині.

– Дякую, – кажу. – Я теж не дивилася. 

Артем киває і йде далі, не затримуючись надовго. Схоже, він кудись поспішає з самого ранку. Саме через це і сталася ця прикра ситуація. 

Я дивлюся йому вслід кілька секунд, а потім переводжу погляд на вхід до університету. Дані з його подружкою і слід простиг. Не скажу, що засмучена, просто якісь дивні відчуття викликала в мене ця пара.

Я заходжу в аудиторію й одразу помічаю Діну. Вона сидить майже посередині, гортала щось у телефоні й піднімає голову, щойно бачить мене.

– Я тут! – махає мені рукою.

Я пробираюся між рядами і сідаю поруч.

– Ти сьогодні рано, – кажу, дістаючи ручку і зошит.

– Ми з Артемом приїхали раніше, – усміхається вона. – У брата зранку тренування, тож йому треба раніше бути тут. Через кілька днів гра між двома універськими командами. Справжнє дербі. Хлопці налаштовані дуже серйозно.

– Артем настільки сильно захоплюється баскетболом? – питаю, згадуючи нашу вчорашню розмову.

– Ще й як, – киває вона. – Даня теж. Вони цим живуть. І вони хочуть перемогти. Особливо цього разу.

– Чому саме цього? – цікавлюсь.

Діна трохи нахиляється ближче і знижує голос:

– Бо це принципово. Суперники сильні, і між ними давно протистояння. Програвати ніхто не збирається.

Я киваю, уважно слухаючи. Для мене це поки що інший світ – команди, тренування, змагання. Але я відчуваю, що ці деталі ще матимуть значення.

– Якщо захочеш, – додає Діна, – підеш зі мною на гру. Атмосфера там шалена.

– Можливо, – кажу і ловлю себе на тому, що мені справді цікаво.

Я дивлюся на середину аудиторії, де вже з’являється викладач, і думаю про те, як швидко мій новий світ наповнюється людьми, зв’язками, іменами.

І про те, що спокій, за який я так тримаюся, вже починає тріщати по швах.

Під час великої перерви Діна одразу підхоплюється зі свого місця.

– Ходімо в їдальню, – каже вона. – Ти там ще не була, правда?

– Ні, – зізнаюся. – Я навіть не знаю, де вона.

– Тим цікавіше, – усміхається вона і тягне мене за собою.

Їдальня виявляється великою і шумною. Запах їжі, гул голосів, сміх. Тут зовсім інша атмосфера, ніж у коридорах і аудиторіях. Живіша. Трохи божевільна. 

Я оглядаюся, намагаючись не виділятися, коли раптом ловлю знайомі силуети. За великим столом сидить уся баскетбольна команда.

Я впізнаю їх одразу – по спортивних куртках, по гучності, по впевненості, з якою вони займають простір навколо себе. Хтось жартує, хтось голосно сміється, хтось доїдає й щось доводить, активно жестикулюючи.

І серед них – Артем. Спокійний, зосереджений, він більше слухає, ніж говорить.

І Данило. Розслаблений, відкинувшись на спинку стільця, з тією самою легкою зухвалістю в очах, ніби йому тут належить усе.