- Глава 4 -

Автівка зупиняється біля великого будинку з високим парканом. Я виходжу й на мить завмираю. Раніше я тут не була, тому цікаво оглянути все.

Двоповерховий будинок виглядає так, ніби зійшов зі сторінок журналу: світлий фасад, великі вікна, доглянутий двір, рівні доріжки. Все продумано, все правильно. Я б навіть сказала, ідеально.

Я повільно озираюсь, ловлячи себе на дивному відчутті. Це дім мого батька. Але для мене це місце абсолютно чуже. 

Двері відчиняються ще до того, як я встигаю подзвонити.

– Аліно! – чую теплий голос.

Ірина обіймає мене одразу, щиро, без напруження. Від неї пахне парфумами і чимось домашнім. Вона красива. Доглянута, впевнена в собі, з живими очима. Їй тридцять п’ять, і вона виглядає саме так, як виглядають жінки, які знають, чого хочуть від життя.

– Я така рада, що ти приїхала, – каже вона. – Проходь, ти, мабуть, з дороги голодна.

– Дякую, – відповідаю і ловлю себе на тому, що усміхаюся щиро.

Мені вона подобається, і це трохи ускладнює все. Ірина веде мене до столу, накритого з турботою, не напоказ. Ми сідаємо, і вона одразу бере ініціативу на себе.

– Ну розповідай, – каже з цікавістю. – Як минув день? Сподобався університет?

Я розповідаю. Про лекції, про аудиторію, про те, що все велике й трохи лякає. Не згадую імен. Не згадую випадкові погляди. Не згадую Даню та Артема. Лише кажу, що знайшла подругу.

– Це нормально, – усміхається Ірина. – Перші дні завжди такі. Головне – щоб тобі там було добре.

Я киваю.

Батько мовчить. Він сидить навпроти, слухає, але не втручається. І чим довше триває ця тиша, тим більше я напружуюся. Я знаю його. Якщо мовчить – отже, збирається говорити багато.

– Аліно, – нарешті каже він.

Я миттєво випрямляюсь.

– Я все ж вважаю, що тобі не варто приховувати, ким ти є, – продовжує він рівним, діловим тоном. – Це спростило б багато речей. І в університеті, і загалом.

Я стискаю виделку пальцями.

– Я не згодна, – кажу спокійно, але твердо. – Мені це не потрібно.

– Це не забаганка, – відповідає він. – Це нові можливості. Захист. Статус.

– Це ярлик, – перебиваю. – Я не хочу, щоб на мене дивилися через твоє прізвище.

Ірина переводить погляд з нього на мене, але не втручається. Дає нам простір.

– Ти ускладнюєш собі життя, – каже батько.

– Ні, – відповідаю я, дивлячись йому просто в очі. – Я роблю так, як вважаю правильно. 

Між нами нависає напружена тиша. Я знаю, що він незадоволений. Але також знаю – я не відступлю.

– Це моє рішення, – додаю тихіше. – І я прошу його поважати.

Ірина обережно торкається моєї руки.

– Давай не будемо псувати вечір, – м’яко каже вона. – Ти тут, і це головне.

Я вдячно киваю.

Батько більше нічого не каже. Але я відчуваю – ця розмова ще не завершена. Вона просто поставлена на паузу.

І я чітко усвідомлюю: утримувати баланс між цими двома світами буде дедалі складніше. Але я вже зробила вибір, і відступати не збираюся.

Після вечері я повертаюся до своєї нової квартири. Місто за вікнами вкрите темрявою, автівки світяться вогнями. Всередині – втома. Не фізична, а та, що осідає після розмов і рішень.

Я зачиняю двері, знімаю взуття і нарешті дозволяю собі розслабитися. Тиша тут інша. Не гнітюча, як удень, а спокійна. Так мені необхідна.

Я ставлю чайник і майже одразу набираю маму. Вона відповідає швидко, ніби чекала.

– Ну як? – питає тихо. – Ти вже вдома?

– Так, – кажу і сідаю на диван, підгинаючи під себе ноги. – Це був довгий день.

Ми говоримо довго. Я розповідаю їй про університет, про першу лекцію, про шепоти в аудиторії. Про Діну – милу, біляву, з дорогим одягом і несподівано приємним характером.

– Мені здається, ми можемо подружитися, – кажу я. – І це добре.

– Я рада, – усміхається мама з екрана. – Тобі потрібні свої люди.

Потім я замовкаю на мить, збираючись із думками.

– Тато знову почав, – кажу нарешті. – Хоче офіційно визнати мене. Щоб я не приховувала, чия донька.

Мама не зітхає. Не хитає головою. Не каже, що так буде правильно чи вигідно.

– І ти не хочеш, – тихо каже вона.

– Ні, – відповідаю одразу. – Мені потрібне власне життя. А не його прізвище.

Мама дивиться на мене уважно, з тією самою любов’ю, до якої я звикла з дитинства.

– Я розумію, – каже вона. – І я на твоєму боці.

Я відчуваю, як напруга трохи спадає.

– Якщо всі дізнаються, хто я, – продовжую, – зі спокоєм доведеться попрощатися. Я не хочу постійно озиратися. Не хочу, щоб зі мною дружили через нього.