- Глава 3.1 -

Коли пари нарешті закінчуються, я відчуваю дивну втому. Не фізичну – швидше емоційну. Надто багато нового за один день. Обличчя, імена, коридори, погляди. Але мені подобається, просто важко звикнути до нового життя. 

– Слухай, – каже Діна, коли ми виходимо з корпусу, – може, зайдемо в кафе? Тут недалеко є одне класне.

Я на мить вагаюся. У голові миготить думка про квартиру – світлу, нову і порожню. Надто порожню для першого вечора в новому місті.

– Давай, – кажу і сама дивуюся, як легко це виходить. – Я не проти.

Ми йдемо пішки кілька хвилин. Кафе невелике, але дуже затишне. Тепле світло, дерев’яні столики, м’яка музика, запах кави й випічки. Тут спокійно, і мені це подобається.

Ми сідаємо біля вікна. Діна замовляє собі лате, я беру американо. 

– Отже, – починає вона, вмощуючись зручніше, – тепер офіційно можу тебе трохи посвятити в місцеві реалії.

Я усміхаюся.

– Слухаю уважно.

– Ну, моя родина досить стандартна для цього міста, – каже вона легко. – Тато – банкір. Постійно на роботі, костюми, зустрічі, дзвінки. Мама – стоматолог. Вона крута, чесно. Я б до неї ходила, навіть якби не була її донькою.

– Звучить круто, – кажу я.

– Так і є, – киває Діна. – Інколи навіть занадто. Але я звикла.

Вона говорить без хвастощів, просто як про факт. І це ще раз переконує мене, що за всіма брендами й дорогими телефонами вона цілком нормальна.

Кава з’являється на столі, і на кілька секунд ми мовчимо.

– А ти? – питає Діна, дивлячись на мене уважніше. – Розкажеш про себе? Про сім’ю.

Я роблю ковток і відчуваю, як усередині щось напружується.

– Я жила з мамою, – починаю. – Вона залишилася в іншому місті. Працює в місцевій лікарні. 

– Ви близькі? – питає Діна м’яко.

– Дуже, – відповідаю щиро. – Це найважливіша людина у моєму житті.

Я не кажу більше нічого. Не згадую батька. Не згадую причини переїзду. Це частина, яку я залишаю при собі.

Діна киває, не тисне, не розпитує, і за це я їй вдячна.

– Знаєш, – каже вона після паузи, – мені здається, тобі тут сподобається. Просто дай собі час.

Я дивлюся у вікно на вечірнє місто і думаю, що, можливо, вона має рацію.

Цей день був довгим. Але вперше з моменту переїзду я не хочу, щоб він закінчувався надто швидко.

Я повертаюся додому, зачиняю двері й нарешті дозволяю собі видихнути. Квартира зустрічає тишею. Я скидаю кросівки, знімаю сумку і кладу її на стілець, але навіть не встигаю дійти до кухні, коли дзвонить мій телефон. Я дивлюся на екран і навіть не дивуюся. Це тато.

– Алло, – кажу спокійно.

– За двадцять хвилин за тобою заїде водій, – говорить батько без передмов. – Ти їдеш до нас на вечерю.

Я мовчу кілька секунд. Він не питає, як минув мій перший день. Не цікавиться, чи мені важко, чи звикла, чи не заблукала. Просто ставить перед фактом.

– Ірина хоче тебе бачити, – додає. – Вона наполягла.

Я прикриваю очі. З дружиною батька в мене справді непогані стосунки. Вона ніколи не дивилася на мене з осудом чи холодом. Навпаки – завжди намагалася бути теплою. Наскільки це взагалі можливо в цій дивній ситуації.

– Добре, – відповідаю після паузи. – Я буду готова.

– Чудово, – каже він і відразу завершує дзвінок.

Я кладу телефон на стіл і кілька секунд просто стою посеред кімнати. Це відчувається так само, як завжди: без вибору, без пояснень, без зайвих слів.

Я дивлюся на годинник. Часу небагато.

Йду до ванної кімнати, освіжаю обличчя, трохи поправляю волосся. Дістаю з шафи просту сукню – нічого особливого. Я не хочу виглядати ні надто скромною, ні надто розкутою.

Коли виходжу з під’їзду, чорна автівка вже чекає. Все, як завжди.

Я сідаю на заднє сидіння і дивлюся у вікно, поки місто пропливає повз. Сьогодні було багато нового. Занадто багато для одного дня.

І я раптом думаю про те, як дивно переплітаються ці два світи. Університет, де я – просто Аліна Кравчук. І цей дім, де я – донька мера.

І чим довше це триватиме, тим складніше буде втримати таємницю. Але я не маю наміру здаватися так легко.