- Глава 3 -

– Він допоміг мені, коли я шукала деканат, тому стало цікаво, – швидко кажу. 

– Це Даня Руденко, – Діна зручно вмощується на дивані, ніби готується до цікавої історії. Його батьки – дуже успішні адвокати. Свої фірми, гучні справи, зв’язки. А він у них улюблений син. Один-єдиний.

Я мовчу, слухаю.

– Розумний, красивий, ще й капітан баскетбольної команди, – додає вона з усмішкою. – Повний комплект, розумієш?

Я киваю, бо по вигляду того хлопця одразу можна зробити висновок, що з самооцінкою у нього все на найвищому рівні. 

– Коротше, – підсумовує Діна, – одні жирні плюси.

Вона робить паузу. І я вже знаю, що зараз буде.

– Але є й мінуси, – каже вона значно серйозніше. – Даня ще той бабій. Дівчата на нього вішаються, а він цим користується. Не обіцяє, не прив’язується, не пояснює. Сьогодні одна, завтра – інша. Тому, якщо по-дружньому, я б тобі порадила: не заглядайся на нього.

Я киваю. Спокійно. Занадто спокійно.

– Я й не збиралася, – кажу швидко.

“Брехня”, – чесно зізнаюсь собі.

Я знову кидаю погляд у коридор, але його там уже немає. І це чомусь навіть трохи дратує.

– Тут повно нормальних хлопців, – додає Діна. – Звісно, не таких харизматичних, як Даня, але хіба це головне?

Я знову киваю, вже й не рада, що почула характеристику Дані. Та з іншого боку, може і на краще, що я тепер знаю, що його треба обходити стороною. Так проблем буде менше. 

– О, щодо хороших хлопців! – випалює Діна і дивиться кудись в інший кінець коридору. – Хочеш познайомлю з одним? 

– Що? – я не встигаю зрозуміти, що відбувається, а Діна вже махає комусь руками, і тоді я бачу, як до нас прямує хлопець з русявим волоссям і гарною усмішкою. 

Мені раптом здається, що за красою він нічим не поступається Дані. Просто інший тип. Без різких кутів. Без тієї напруги, яка змушує насторожитися. І погляд у нього м’якший. Тепліший.

– Артеме! – кличе Діна. – Іди сюди.

Хлопець підходить ближче і переводить погляд на мене.

– Знайомся, – каже Діна з явним задоволенням. – Це Аліна. Вона новенька. Аліно, це Артем. Мій брат.

Я здивовано кліпаю.

– Твій брат? – перепитую, і сама не помічаю, як усміхаюсь.

– На жаль або на щастя, – сміється він. – Приємно познайомитись.

– Взаємно, – відповідаю щиро.

– Він у нас хороший хлопець, – додає Діна з удаваною серйозністю. – Рекомендований до спілкування.

– Діно… – зітхає Артем, але в його очах немає роздратування.

– Що? – вона знизує плечима. – Я ж правду кажу. До того ж, – вона дивиться на мене, – він грає в баскетбол.

– Серйозно? – мимоволі виривається в мене.

– Так, – киває Артем. – Не капітан, якщо що, – додає він із легкою усмішкою, ніби знає, з ким його зараз порівнюють.

Я дивлюсь на цього хлопця і ловлю себе на думці, що з ним легко. Без напруги. Без відчуття, що треба щось доводити або оборонятися.

Ще кілька хвилин Артем розмовляє з сестрою про різні дрібниці, а я просто стою поруч і спостерігаю за цими двома. Вони такі легкі у спілкуванні. Видно, що у них чудові стосунки. Діна щось жартує, Артем усміхається, і я ловлю себе на думці, що мені справді комфортно в цій компанії.

І саме в цей момент усе змінюється. Я відчуваю це ще до того, як бачу. Наче хтось різко впустив у коридор іншу енергію – гучнішу, самовпевненішу. Я інстинктивно піднімаю погляд і бачу Даню.

Він підходить так, ніби це його простір і ми в ньому лише фон. Закидає руку Артему на плече з такою легкістю, ніби робить це щодня. Контраст між ними стає разючим.

Даня – зухвалий, розслаблений, з тією самою впевненістю, яка не потребує слів. Артем – спокійний, стриманий, але не губиться поруч із ним.

– Ну що, чуваче, – кидає Даня з усмішкою, – сьогодні ввечері ми в ділі?

– Якщо ти про тренування – так, – відповідає Артем рівно.

– А після? – Даня підморгує. – Я знайшов варіант цікавіший.

Вони говорять так, ніби нас із Діною тут немає. Обговорюють плани на вечір, тренування, якісь свої справи. Сміються. Видно, що вони давно дружать. Інакше цю близькість просто не пояснити.

Я мовчу. І чомусь саме зараз усвідомлюю ще одну річ. Даня на мене не дивиться. Зовсім.

Його погляд ковзає повз, ніби я – частина інтер’єру. Ні зацікавлення. Ні навіть швидкого оцінювального погляду. Абсолютна байдужість. І це логічно.

Навколо нього вже зібралося кілька дівчат. Вони ніби випадково опинилися поруч, але насправді всі як одна не зводять із нього очей. Усміхаються. Чекають. Ловлять кожен жест.

Я бачу це дуже чітко, і мені стає навіть легше.

Я тут не для нього. І він – точно не для мене.

Я роблю ковток уже холодної кави й зосереджуюсь на розмові Діни з Артемом, ігноруючи ту дивну напругу, яка все одно зависає в повітрі.