- Глава 2.1 -

У деканаті прохолодно і надто світло. Я підходжу до віконця, називаю прізвище й простягаю документи. Жінка по той бік уважно переглядає папери, щось звіряє в комп’ютері, клацає мишкою.

– Переведення оформлене, – каже вона нарешті. – Ви в нас офіційно з сьогоднішнього дня.

Я киваю, відчуваючи дивне полегшення, ніби щойно перетнула невидиму межу.

Вона пояснює швидко й по суті: корпуси, правила, електронна система, заліковка. Простягає мені роздрукований розклад і робить позначку ручкою.

– Зараз у вас лекція, – додає. – Я проведу.

Ми виходимо в коридор. Підбори жінки рівно відбивають ритм, а я йду поруч і намагаюся не думати про те, що буде далі. Просто лекція. Просто аудиторія. Нічого страшного.

Ми зупиняємося біля великих дверей. Звідти чути голос викладача.

– Зачекайте тут, – каже вона і відчиняє двері.

– Перепрошую, – звертається до аудиторії. – До нас приєдналася студентка за переведенням.

Я роблю крок уперед і в ту ж мить відчуваю на собі десятки поглядів.

Аудиторія велика, майже повна. Ряди студентів, столи, ноутбуки, зошити. Хтось піднімає голову з телефону, хтось перестає писати, хтось відверто розглядає мене без жодного сорому.

Це не лякає, але приємним це теж не назвеш.

– Представтесь, будь ласка, – каже молодий викладач.

– Аліна Кравчук, – вимовляю чітко, спокійно.

Кілька секунд тиші. Потім знову шум – тихий, шурхіт сторінок, приглушені шепоти. Я намагаюся не шукати знайомих облич, бо їх тут немає. І не ловити погляди незнайомців. Просто дихати. Просто стояти і не панікувати від надмірної уваги.

– Проходьте, сідайте, – киває викладач.

Жінка з деканату показує на вільне місце всередині аудиторії і тихо виходить. Я йду між рядами, відчуваючи, як погляди ковзають по мені слідом. Оцінюють. Запам’ятовують. Вирішують, хто я і чого варта.

Я сідаю, дістаю зошит, ручку. Роблю вигляд, що зосереджена на лекції.

“Нічого страшного, – кажу собі. – Ти просто ще одна студентка”.

Лекція тягнеться повільно, але я ловлю себе на тому, що майже не слухаю. Не тому, що нецікаво, а тому, що відчуваю – на мене все ще дивляться. Краєм ока, нишком, з цікавістю.

Коли викладач оголошує перерву, аудиторія одразу оживає. Стільці відсуваються, хтось виходить у коридор, хтось дістає телефон. І разом із цим з’являються шепоти.

– Вона новенька…

– Ти її бачила? Дивна якась. 

– Звідки вона перевелась?

Я роблю вигляд, що нічого не чую, дістаю телефон і переглядаю повідомлення. Насправді там нічого важливого, просто потрібно зайняти руки.

– Привіт, – лунає поруч м’який голос.

Я піднімаю голову.

Поруч зі мною стоїть дівчина з білявим волоссям, акуратно укладеним, ніби вона щойно вийшла з салону. На ній дорога кофта, ідеальні джинси, на зап’ясті – годинник відомого бренду. В руках новенький телефон, який точно коштує більше, ніж весь мій одяг разом взятий. Але усмішка в неї тепла. Без зверхності. Без оцінювання.

– Я – Діна, – каже вона і простягає руку. – Ти ж новенька?

– Аліна, – відповідаю і тисну її долоню. – Так.

– Клас, – вона сідає на сусідній стілець. – Я люблю нових людей. Тут іноді так нудно, що аж зуби зводить.

Я мимоволі усміхаюся.

– Ти тут з самого початку? – питаю.

– Саме так, – киває вона. – Якщо що – можу показати, де краще брати каву і кого з викладачів краще не злити.

– Це звучить корисно, – сміюся тихо.

– А ти звідки перевелася? – питає Діна без жодної підозри, просто з цікавості.

– З іншого міста, – відповідаю спокійно. – З’явилася така нагода, і я нею скористалася. 

– Зрозуміло, – киває вона. – Сміливий крок.

Я не додаю нічого. Не кажу про батька, якого тут знають усі. Це таємниця за сімома замками. І так має залишитися.

– Якщо хочеш, – каже Діна, – можемо бути подружками. Все ж таки добре мати тут когось свого. 

Я дивлюся на неї кілька секунд, а потім киваю.

– Я була б рада.

Щиро усміхаюсь, і Діна робить те ж саме. 

Розпочинається наступна пара, і якось так непомітно я стаю частиною цього вулика. Про мене дуже швидко забувають, бо я проста дівчина, нічим не особлива. 

Це саме те, чого я і хотіла, тому видихаю і берусь записувати нову тему. 

– Ходімо, – каже Діна, легко підводячись, як тільки лунає дзвінок на перерву. – Поки є час, покажу тобі найважливіше місце в цьому університеті.

– Місце, де готується кава? – здогадуюсь я.

– Саме так, – підморгує вона. – Без неї тут ніхто не виживає.

Ми йдемо коридором, і цього разу я вже не так напружуюсь. Поруч хтось свій. Хтось, хто не дивиться з цікавістю чи оцінкою, а просто говорить.