- Глава 2 -

Я заходжу в університет і відразу полегшено видихаю. У коридорах тихо. Спокійно. Пари вже тривають, і більшість студентів сидять в аудиторіях.

Добре. Саме так я й хотіла. Без поглядів. Без шепоту за спиною. Без зайвої уваги.

Мармурова підлога відлунює під кросівками, високі стелі тиснуть своєю серйозністю. Це справді великий університет. І я тут – зовсім нова і маленька.

Мені потрібно знайти деканат. Дізнатися, куди йти далі, що робити. Батько казав, що мене мають зустріти, але навколо – жодної живої душі. Ні куратора, ні секретаря, ні навіть випадкового студента.

Я зупиняюся на мить, озираюся, а потім вирішую не чекати. Знайду сама.

Я йду коридором, читаю таблички на дверях, повертаю за ріг – і в ту ж секунду врізаюся в когось. Все відбувається так швидко і різко, що мені заледве вдається встояти на ногах. 

Я встигаю лише здивовано вдихнути, як сильна рука лягає мені на талію, не даючи впасти. Моє серце підскакує кудись у горло.

– Обережно, – чую чоловічий голос зовсім близько.

Я піднімаю погляд – і на мить завмираю.

Переді мною хлопець у спортивних шортах і майці. Вона червоного кольору, але темна від поту, облягає його тіло так, що я мимоволі відводжу очі. Волосся темне, вологе, стирчить у різні боки, ніби він щойно вийшов із тренування. 

Його рука все ще на моїй талії.

З одного боку, я рада, що не впала посеред коридору й не влаштувала сцену в перший день. З іншого – така близькість зараз зовсім не входила в мої плани.

Я різко відступаю.

– Дякую, – кажу швидко й опускаю погляд, намагаючись повернути собі рівне дихання.

Він не відступає одразу. Я відчуваю на собі його погляд – уважний, зацікавлений. Занадто живий для порожнього коридору.

– Ти новенька? – питає без жодних передмов. – Я б тебе точно запам’ятав. 

Я ще сильніше стискаю ремінець сумки.

– Так, – відповідаю коротко. – Я… шукаю деканат.

Він усміхається краєм губ, ніби ця відповідь його тільки більше зацікавила.

– Тоді тобі в інший бік, – каже він. – Хочеш – проведу.

Я вагаюся лише мить. У коридорі все ще порожньо, і мені явно не завадить допомога. Але інтуїція тихо шепоче, що це знайомство мені зовсім не потрібне. 

– Добре, – кажу нарешті. – Якщо тобі не складно.

Він киває і розвертається, жестом показуючи йти за ним.

Я роблю крок і ловлю себе на дивному відчутті: щойно я зайшла в університет, а вже порушила власне правило – не привертати уваги.

І чомусь мені здається, що цей хлопець – лише початок.

Ми йдемо довгим коридором. Кроки відлунюють під стелею, і мені раптом стає ніяково від цієї тиші й нашої близькості.

Я кидаю на нього короткий погляд і все ж наважуюся запитати:

– А тобі не потрібно повертатися? Ну… туди, звідки ти йшов?

Він повертає голову й усміхається так легко, ніби ми давно знайомі.

– Це може почекати, – відповідає спокійно.

І ця усмішка – м’яка, трохи зухвала – чомусь збиває мене з думок.

Насправді він дуже гарний. Не показно, не старанно – просто від природи. Широкі плечі, сильні руки, впевнена хода. Навіть у спортивних шортах і майці він виглядає так, ніби знає собі ціну. Темне волосся вже підсохло, але все ще неслухняно стирчить, а зелені очі дивляться уважно, ніби він звик помічати більше, ніж інші.

Я майже впевнена – він з еліти. Такі хлопці не намагаються здаватися особливими. Їм це не потрібно. Харизматичність у ньому відчувається одразу, і приховати її просто неможливо.

– Я – Даня, – каже він першим, ніби між іншим. 

– Аліна, – відповідаю стримано. 

Він приймає мою відповідь, ледь помітно кивнувши, і ми йдемо далі. Я ловлю себе на тому, що слухаю не стільки його кроки, скільки власне серцебиття.

Нарешті ми зупиняємося перед потрібними дверима. Табличка “Деканат” виглядає майже рятівною.

– Дякую, – кажу щиро, повертаючись до нього.

Даня киває, все так само спокійно.

– Якщо що – звертайся, – каже він і підморгує.

А потім просто розвертається і зникає за поворотом коридору, ніби цього знайомства й не було.

Я ще кілька секунд дивлюся йому вслід, а тоді відчиняю двері деканату, роблю крок усередину й намагаюся думати про документи, розклад і навчання.

Але чомусь образ цього хлопця, Дані, не так легко викинути з голови. І це мені зовсім не подобається.