- Глава 1.1 -

Вечір повільно опускається на місто. За вікном загоряються ліхтарі, і квартира перестає бути такою холодною, як удень. Світло з вулиці м’яко лягає на стіни, і я нарешті відчуваю втому.

Я ставлю чайник, дістаю з валізи одну з небагатьох своїх чашок – ту, що мама колись подарувала. Вона тут виглядає трохи чужою. Але водночас – єдиною річчю, яка справді моя.

Телефон вібрує в руці, коли я набираю відеодзвінок.

Мама з’являється на екрані майже одразу. Волосся зібране абияк, знайома кухня за спиною. Вона усміхається, але в очах – тривога.

– Ну що? – питає вона перша. – Ти вже на місці?

– Так, – киваю. – Я у квартирі.

Я перевертаю камеру, показуючи простір. Вікно, кухня, диван. Мама уважно дивиться, мовчить кілька секунд.

– Гарно, – каже нарешті. – Видно, що постаралися.

Я хмикаю.

– Ага. Дуже.

– Він тебе не образив? – питає тихіше.

– Ні, – відповідаю швидко. – Все було нормально. Спокійно. Навіть занадто.

Це майже правда. Просто не вся.

– Ти як? – мама дивиться на мене пильніше. – Тримаєшся?

Я знизую плечима.

– Не знаю. Дивно якось. Наче не моє життя.

Вона сумно усміхається.

– Це нормально. Переїзд завжди так відчувається. А тим більше – отакий несподіваний.

Я мовчу. Між нами зависає багато невимовленого. Мама знає, чому я тут. Знає, що я була не в захваті від цього переїзду. Але це вона наполягала на тому, щоб я спробувала. Все-таки це такий шанс.

– Ти впораєшся, – каже мама впевнено. – Ти ж сильна у мене. 

– Я не збираюся ні перед ким прогинатися, – кажу тихо. – Особливо перед батьком.

– І правильно, – киває вона. – Пам’ятай: ти – це ти. Тобі не потрібне його прізвище. Але якщо він хоче допомогти, то чому б і ні?

– Я знаю.

Ми ще кілька хвилин говоримо про дрібниці. Про дорогу. Про чай, який мама купила сьогодні. Про те, як кіт образився, що я поїхала. Мені стає трохи легше. Наче хтось підклав під спину подушку.

– Дзвони, якщо щось, – каже мама на прощання. – Навіть серед ночі.

– Обіцяю.

Я вимикаю дзвінок і деякий час просто сиджу на дивані з телефоном у руках. У квартирі тихо. Надто тихо.

Я дивлюся на місто за вікном і вперше дозволяю собі відчути все одразу: страх, хвилювання, надію і злість. Нове життя лякає. Але водночас тягне вперед.

Я не знаю, що чекає на мене завтра. Не знаю, ким стану в цьому місті. Але одне знаю точно: назад дороги немає.

Вимикаю світло, лягаю на нове ліжко і заплющую очі. Завтра розпочнеться новий етап мого життя, і я маю бути до нього готовою. 

Я прокидаюся раніше, ніж дзвонить будильник. У квартирі тихо, світло ранку пробивається крізь штори, і на мить мені здається, що я все ще вдома. Але нові стіни швидко повертають у реальність.

Сьогодні – перший день в новому університеті. Я повільно збираюся, ніби кожен рух допомагає заспокоїтися. Душ, кава, кілька ковтків на ходу. Дивлюся на себе в дзеркало довше, ніж зазвичай, ніби намагаюся побачити щось зайве – те, що може мене видати.

Чорні приталені штани. Біла блузка – проста, без жодних деталей. Білі кросівки. Нічого особливого. Саме так, як треба. Волосся залишаю розпущеним, роблю легкий макіяж – лише щоб виглядати свіжо, не більше.

Я звичайна студентка. Нова і непомітна.

Телефон лежить на столі. Я згадую вчорашню розмову з батьком. Він наполягав на автівці. На водієві. Казав, що так буде безпечніше. 

Я відмовилася.

Це занадто. Надто помітно. Надто не про мене. До університету пішки всього десять хвилин, і я хочу пройти їх сама.

Я зачиняю квартиру й виходжу надвір. Ранкове повітря прохолодне й свіже. Я вдихаю його на повні груди і відчуваю, як напруга трохи відпускає. Місто вже живе своїм життям: хтось поспішає на роботу, хтось говорить телефоном, хтось п’є каву на ходу.

Я йду повільно, дивлюся на людей і раптом ловлю себе на думці, що мені це подобається. Бути частиною цього руху. Бути просто людиною серед натовпу.

Попереду з’являється університет. Великий і красивий. Такий, у якому навчаються діти перших багатіїв міста. Ті, для кого гроші – це норма, а можливості – щось само собою зрозуміле.

Усередині знову ворушиться хвилювання. Я стискаю ремінець сумки і роблю крок уперед. Зараз для мене найважливіше – не привертати зайвої уваги. Не виділятися. Не дати нікому приводу дивитися на мене довше, ніж на секунду.

Якщо ніхто не дізнається, чия я донька – проблем не буде.