- Глава 1 -

Вокзал шумить і тисне на вуха. Я стою трохи осторонь, стискаючи ручку валізи, і дивлюся на чорний седан, що чекає біля виходу. Надто дорогий. Надто не для мене.

Водій підходить до мене з байдужим виразом обличчя.

– Дозвольте, – каже він спокійно і забирає мої речі. Валіза зникає в багажнику так легко, ніби я не тягнула її через пів країни.

Я сама відчиняю задні дверцята і сідаю в салон.

Тут пахне шкірою і чужим, дорогим парфумом. Батько сидить рівно, дивиться вперед. Ми не обіймаємось. Не усміхаємось. Ми ніколи цього не вміли. І зараз ніхто з нас не прагне навчитися. 

– Доїхала нормально? – питає він, навіть не дивлячись на мене.

– Так, – відповідаю коротко і складаю руки на колінах.

Автівка рушає майже безшумно. За вікном пропливають будинки, люди, чуже місто, в якому тепер буде моє життя.

– Квартира готова для твого проживання, – говорить він так, ніби зачитує службову довідку. – Район хороший. Закрита територія. Безпечно. Все необхідне там є.

– Дякую, – кажу тихо.

Між нами знову повисає тиша. Вона звична. Так було завжди – рідкі зустрічі, короткі фрази, жодних зайвих емоцій.

– Я допомагатиму, – додає він після паузи. – З побутом. З фінансами. Якщо щось знадобиться – кажи прямо. Не замовчуй і не шукай роботу. Моя донька працювати не повинна. 

Я киваю. Не питаю, чому саме зараз. Не питаю, чому він згадав про мене лише тепер. Я давно навчилась не ставити таких запитань.

Я багато років жила далеко від нього, і мені все подобалося. Ми з мамою чудово давали собі раду. Та нещодавно тато з'явився на порозі нашого дому і заявив, що хоче дати мені краще життя. 

Під “кращим” він мав на увазі переїзд до великого міста і вступ до престижного універу. 

Якщо чесно, то я була проти. Не хотілось залишати друзів. Моє звичне життя. Але мама наполягала. Вона сказала, що це мій шанс і якщо батько дійсно хоче допомагати, то чому б і ні? 

Саме тому я тут. Сиджу в його дорогій машині і не знаю, про що можна з ним говорити. 

– З переведенням до юридичного університету проблем немає, – продовжує він. – Завтра зранку тебе зустрінуть. Проведуть, покажуть, пояснять.

– Добре, – відповідаю, дивлячись у вікно.

– Навчання там серйозне, – додає. – Контингент відповідний. Але ти впораєшся. Ти ж моя донька. 

Останнє речення болісно тисне на груди. Батько не часто за ці роки згадував, хто я, але нехай. Він зараз “отямився”, як каже мама, тому я дала йому шанс. 

Поки тато продовжує щось говорити про мій зовнішній вигляд і потребу оновити гардероб, я ледь помітно усміхаюсь. Ніхто з цього контингенту не знатиме, ким я є насправді. 

Ми одразу домовилися, що я не називатиму прізвища свого батька. На щастя, я завжди жила під прізвищем мами. І це великий плюс, бо мій татусь, так уже склалося, мер цього міста, і якщо хтось дізнається, що я його донька… 

Знаю-знаю, це начебто і плюс для мене. Так і друзів знайти буде простіше. Але я не збираюсь цим користуватися, а друзі мають з'являтися не через статус, а просто так. 

Автівка звертає у двір нового будинку. Скло і бетон, охорона біля входу, акуратний фасад. Водій знову виходить першим і дістає мої речі.

– Якщо щось буде потрібно, – каже батько, вже відчиняючи дверцята, – ти знаєш, як мене знайти.

– Знаю, – відповідаю стримано.

Ми прощаємось так само сухо, як і зустрілись. Без обіймів. Без слів, яких між нами ніколи не було.

Батько не йде зі мною до квартири. Не знаю, чому. Не хоче робити цей момент зустрічі ще більш паскудним, чи просто поспішає, як і завжди. Єдине, що робить, засовує мені в руку картку і каже, що там немає пароля. 

Мені дійсно треба оновити гардероб, щоб виглядати під рівень того місця, де буду навчатися з завтрашнього дня, але мені, якщо чесно, якось начхати на думки інших. Я не збираюсь себе ламати. 

Та й, думаю, буде краще, якщо я залишусь у своїх звичних сірих джинсах і простій білій футболці. Не фірмових речах. Не дорогих. Нехай усі думають, що я звичайна сіра мишка. До таких і претензій менше, і уваги не звертають. 

Саме те, що мені треба. 

Водій котить мою валізу коридором і відчиняє двері квартири. Я роблю крок усередину – і на мить завмираю.

Тут світло. Багато світла.

Велике вікно, світлі стіни, новий ремонт без жодної зайвої деталі. Усе виглядає так, ніби тут ще ніхто не жив. Ні сліду чужої присутності. Лише стерильна охайність і запах свіжої фарби.

Квартира двокімнатна, але простора. Кухня поєднана з вітальнею, сучасні шафки, вбудована техніка, кавомашина, яка точно коштує більше, ніж усі мої попередні меблі разом. Диван із рівними подушками, стіл, акуратні світильники.

Водій заносить валізу, ставить її біля стіни.

– Якщо щось знадобиться – мій номер записаний у блокноті, – каже він чемно і киває на записник, що лежить на столі. – Там ви можете знайти всі необхідні контакти.