Після того ранку квартира здавалася якоюсь незвично тихою.
Я прибрала зі столу, помила посуд, поставила квіти, які Максим привіз мені кілька днів тому, у свіжу воду, а потім ще хвилин десять просто ходила кухнею з телефоном у руках.
Ми вже встигли обмінятися десятком повідомлень, хоча розлучилися зовсім недавно.
І найсмішніше, що я сама постійно знаходила привід написати йому.
Спочатку запитала, чи доїхав він. Потім поцікавилася, чи не забув свою куртку в мене. Хоча чудово знала, що куртка була на ньому, коли він виходив. А потім просто надіслала фотографію коробочки з тістечками, яку він залишив.
Я:
«Ти забув забрати найважливіше».
Максим:
«Я думав, що найважливіше залишив у тебе».
Я перечитала повідомлення й закотила очі.
Ну як із ним боротися?
Я:
«Тістечка, Максиме. Я про тістечка».
Максим:
«А я про тебе. Але добре, нехай будуть тістечка».
Я засміялася, притуливши телефон до грудей.
Мабуть, раніше я б не повірила, що можу так поводитися. Постійно усміхатися через повідомлення, чекати дзвінка, згадувати інтонацію його голосу. Мені здавалося, що закоханість — це щось значно серйозніше, майже драматичне.
А виявилося, що іноді вона починається з чашки кави, круасана й чоловіка, який приїжджає до тебе о дев'ятій ранку, бо хоче поснідати разом.
Я вже збиралася відкласти телефон, коли він знову завібрував.
Максим:
«Чим займається моя дівчина?»
Я:
«Намагається зрозуміти, як сьогодні вивчити три теми й не збожеволіти».
Максим:
«Тоді пропоную допомогу».
Я:
«Ти вмієш вивчати три теми за мене?»
Максим:
«Ні. Але можу привезти каву й відволікати тебе кожні десять хвилин».
Я:
«Дуже корисна пропозиція».
Максим:
«Я ж твій хлопець. Моя робота — підтримувати».
Я похитала головою.
Я:
«Тоді підтримуй мене морально. І не приїжджай, бо я справді маю вчитися».
Максим:
«Добре. Але якщо захочеш перерву — я на зв'язку».
Я поклала телефон на стіл і відкрила конспект.
Цього разу я справді вирішила взятися за навчання.
Принаймні спробувати.
Близько першої години дня я вже шкодувала, що взагалі відкрила ці конспекти.
На столі лежали роздруківки, зошити, підручник і два кольорові маркери. Я перечитувала один і той самий абзац утретє, але в голові вперто крутилася зовсім інша інформація.
Наприклад, як Максим сьогодні стояв біля плити, намагаючись зробити омлет.
Як дивився на мене, коли я сказала, що він мій хлопець.
Як обіймав мене, коли я сама підійшла до нього.
І той поцілунок…
Я торкнулася пальцями губ і мимоволі усміхнулася.
— Марто, зосередься, — сказала я собі вголос.
Телефон завібрував.
Максим:
«Ти їла після сніданку?»
Я подивилася на повідомлення.
Я:
«Ні. А що?»
Максим:
«Бо знаю тебе. Можеш так захопитися навчанням, що забудеш про обід».
Я:
«Я не маленька».
Максим:
«Я знаю. Але ти моя маленька катастрофа».
Я фиркнула.
Я:
«Не називай мене так».
Максим:
«Добре, моя прекрасна, розумна, трохи вперта дівчино».
Я прикрила очі долонею.
Він явно отримував задоволення від того, що змушував мене червоніти навіть через екран.
Я:
«Іди працюй».
Максим:
«Уже працюю. А ти йди поїж».
Я все ж підвелася й пішла на кухню. Зробила собі бутерброд, налила чаю й повернулася до кімнати.
І тільки тоді помітила, що на телефоні висить ще одне повідомлення.
Максим:
«До речі, я сьогодні кілька разів ловив себе на думці, що хочу тебе поцілувати».
Я завмерла з чашкою в руках.
Потім перечитала ще раз.
І ще.
Відчула, як щоки починають теплішати, хоча поруч нікого не було.
Я:
«Ти ж сьогодні вже цілував».
Максим:
«Мені сподобалося».
Я:
«Помітила».
Максим:
«І я хочу ще».
Я відставила чашку й кілька секунд дивилася на екран.
Мені теж хотілося.
І це було найцікавіше. Я більше не намагалася переконати себе, що мені потрібен час лише тому, що так правильно. Час мені справді був потрібен, але тепер я розуміла: я не боюся його близькості. Навпаки, вона ставала чимось, чого мені бракувало, коли його не було поруч.
Я:
«Мені теж сподобалося».
Відповідь прийшла не відразу.
Максим:
«Ти зараз зробила мій день».
Я усміхнулася й повернулася до конспектів.
Цього разу вчитися стало трохи легше.
Близько п'ятої мені зателефонувала Олеся.
— Ну що, як там наша новоспечена закохана?
Я навіть не встигла привітатися.
— Олеся, добрий вечір і тобі.
— Не ухиляйся від відповіді. Як справи з Максимом?
— Усе добре.
— Просто добре чи дуже добре?
Я розсміялася.
— Дуже добре.
— О! Нарешті! А то я вже думала, що ви будете ще пів року ходити навколо одне одного.
— Ми тепер разом, якщо ти про це.
На тому кінці почулося радісне пищання.
— Ти серйозно?!
— Так.
— Марто! Чому ти мені не розповіла?!
— Та я тільки вчора погодилася.
— І мовчала до вечора наступного дня?
— У мене були справи.
— Які справи? Ти мала негайно зателефонувати мені й розповісти всі подробиці!
Я засміялася.
— Я знала, що ти так відреагуєш.
— Звичайно! Я хочу подробиць. Де? Як? Що він сказав? Ти плакала? Він нервував?
Я вмостилася на ліжку й почала розповідати.