Я прокинулася від дзвінка у двері.
Спочатку навіть не зрозуміла, котра година. Розплющила очі, подивилася на сонячну смужку, що пробивалася крізь штори, і потягнулася під ковдрою.
Насправді я вже давно не спала. Просто ніжилася в ліжку, не маючи жодного бажання кудись поспішати. Після насиченого вчорашнього дня хотілося повалятися ще хоча б годинку, подумати про приємне й нікуди не виходити.
А приємного в мене тепер було більш ніж достатньо.
Особливо якщо згадати, що вчора Максим став моїм хлопцем.
Я усміхнулася, згадавши його обличчя, коли я сказала «так». Здавалося, він виграв головний приз у якомусь конкурсі. І, чесно кажучи, його радість була настільки щирою, що мені самій хотілося сміятися.
Дзвінок повторився.
— Та йду я! — пробурмотіла я, скидаючи ковдру.
Накинула халат, швидко пригладила волосся руками й попленталася до дверей.
Коли відчинила, на порозі стояв Максим.
З двома великими паперовими пакетами в руках і широкою усмішкою на обличчі.
— Доброго ранку, красуне.
Я кілька секунд мовчки дивилася на нього.
— Максиме?
— Так, це я. Не хвилюйся, мене не підмінили.
— Що ти тут робиш?
Він трохи підняв пакети.
— Прийшов у гості.
— О восьмій ранку?
— Уже дев'ята.
Я глянула на годинник, який висів у коридорі, і здивовано підняла брови.
— І все одно це рано.
— Для когось, можливо. Але я вирішив, що сьогодні ми поснідаємо разом.
Я подивилася на пакети, потім знову на нього.
— Ти приніс їжу?
— Ні, це будівельні матеріали. Збираюся робити ремонт на твоїй кухні.
Я засміялася й відступила, пропускаючи його всередину.
— Заходь, жартівнику.
Він нахилився й швидко поцілував мене в щоку.
— Доброго ранку ще раз.
Я торкнулася пальцями місця поцілунку.
— Ти сьогодні якийсь надто щасливий.
— У мене є причина.
— І яка ж?
Він поставив пакети на кухонний стіл, повернувся до мене й усміхнувся.
— У мене тепер є дівчина.
Я закотила очі.
— Боже, Максиме, ти так будеш говорити цілий день?
— Можливо.
— Я вже починаю шкодувати.
— Пізно. Підписала договір без права розірвання.
— Який ще договір?
— Усний. Учора. Біля машини.
Я розсміялася й пішла за ним на кухню.
Коли Максим почав викладати продукти з пакетів, я зрозуміла, що він підготувався серйозно.
На столі з'явилися свіжі круасани, булочки, вершковий сир, масло, кілька видів сиру, шинка, помідори, огірки, авокадо, полуниця, банани, йогурт і невелика коробочка з тістечками.
Окремо він дістав пляшку апельсинового соку й упаковку кави.
Я сперлася на кухонну стільницю й дивилася на цей продуктовий парад.
— Максиме…
— Що?
— Ти вирішив нагодувати мене чи підготуватися до голодовкищ?
— Я не знав, чого ти захочеш.
— Тому купив усе?
— Приблизно.
Я взяла коробочку з тістечками.
— А це що?
— Це для тебе.
— А все інше?
— Теж для тебе. Але можеш поділитися зі мною.
Я засміялася.
— Ти неймовірний.
— Я знаю. Мені це вже сьогодні говорили.
— Хто?
— Я сам собі, поки їхав сюди.
Я похитала головою.
— Тобі точно потрібно менше часу проводити наодинці.
Він підійшов ближче й обійняв мене за талію.
— Мені краще проводити його з тобою?
Я подивилася на нього.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки нахабним став після того, як отримав згоду.
— Просто тепер можу офіційно тебе обіймати.
— А раніше тобі хтось забороняв?
— Ні. Але тепер я можу називати тебе своєю дівчиною.
Він нахилився й поцілував мене в щоку.
Я усміхнулася й поклала руки йому на плечі.
— Ти сьогодні снідати збираєшся чи весь ранок будеш мене обіймати?
— Я можу поєднувати.
— Не сумніваюся.
— Ти вмієш готувати? — запитала я.
Він обернувся.
— Звичайно.
— Щось мені не віриться.
— Чому?
— Тому що ти схожий на людину, яка замовляє доставку, навіть якщо вдома є все необхідне.
Він удавано ображено приклав руку до грудей.
— Ти дуже поганої думки про свого хлопця.
— Я просто реалістка.
— Добре. Сьогодні доведу протилежне.
Він дістав яйця, помідори й сир.
— Будемо робити омлет.
Я здивовано подивилася на нього.
— Ти вмієш робити омлет?
— Марто, це не ракетобудування.
— З тобою я вже нічому не дивуюся.
Він узяв ніж і почав нарізати помідори.
Я спостерігала за ним кілька секунд, а потім помітила, що він неправильно тримає ніж.
— Дай сюди.
— Що?
— Ніж. Ти зараз разом із помідором поріжеш собі палець.
— Я все контролюю.
— Звичайно. Саме тому я стою поруч.
Я забрала в нього ніж і швидко дорізала овочі.
Максим спостерігав за мною з усмішкою.
— Що? — запитала я.
— Нічого. Мені подобається, коли ти господарюєш.
— Я просто рятую твій сніданок.
— Наш сніданок.
Я підняла очі.
— Добре. Наш.
Він усміхнувся так, ніби я щойно сказала щось надзвичайно важливе.
Поки омлет готувався, я нарізала сир і виклала фрукти на тарілку. Максим відповідав за каву. Щоправда, через кілька хвилин я помітила, що він стоїть біля кавоварки й дивиться на мене замість того, щоб стежити за процесом.
— Ти знову відволікся.
— Є на що.
— Максиме!
— Що? Я просто дивлюся на свою дівчину.
Я повернулася до нього з тарілкою в руках.
— Твоя дівчина зараз дуже хоче кави.
— Уже роблю.
Він підійшов, забрав у мене тарілку й поставив на стіл.
— А тепер іди сюди.
— Навіщо?
— Поцілунок.
Я примружилася.
— Ти зранку вже отримав один.
— То був привітальний. А цей буде за сніданок.
— Ти дуже швидко придумуєш собі причини.
— Я винахідливий.
Я похитала головою, але все ж сама потягнулася й поцілувала його в щоку.
Він усміхнувся.
— Дякую.