Я віз її додому й ловив себе на думці, що зовсім не хочу, аби ця поїздка закінчувалася.
Марта сиділа поруч, дивилася у вікно й час від часу усміхалася сама до себе. Її рука лежала на моїй долоні, яку вона так і не відпустила після нашої прогулянки.
І, здається, я міг би їхати так хоч до ранку.
— Чого мовчиш? — раптом запитала вона.
Я повернув голову на секунду.
— Думаю.
— Ого. Це щось серйозне?
— Надзвичайно. Навіть не знаю, чи варто тобі розповідати.
— Тепер я точно хочу знати.
Я усміхнувся.
— Думаю, як зробити так, щоб ти погодилася провести зі мною ще один такий день.
— А хіба сьогодні було недостатньо?
— Мені — ні.
Вона повернулася до мене, і я помітив ту саму усмішку, від якої останнім часом у мене остаточно зникла здатність мислити раціонально.
— Тоді наступного разу вибираю місце я, — сказала вона.
— Домовилися.
— І жодного бадмінтону.
— Чому? Ти ж перемогла.
— Саме тому. Не хочу псувати собі статистику.
Я засміявся.
З Мартою все було якось дивно. Раніше я міг провести цілий вечір із будь-ким і наступного дня навіть не згадати половину розмови. А тепер пам'ятав кожне її слово, кожен погляд, кожну дрібницю.
Пам'ятав, як вона сміялася, коли я промахнувся воланчиком. Як притулилася до мене біля води. Як сама обійняла мене, не чекаючи, поки я зроблю перший крок.
І найголовніше — вона більше не просто дозволяла мені бути поруч. Вона сама мене обирала.
Мені хотілося, щоб так було й надалі.
Але я хотів більшого.
Хотів називати її своєю дівчиною. Хотів не гадати, чи маю право взяти її за руку, коли ми зустрічаємо знайомих. Хотів представляти її не просто як Марту, з якою працюю, а як дівчину, яка мені дуже дорога.
І водночас боявся зіпсувати те, що ми так обережно будували.
Коли ми під'їхали до її будинку, я заглушив двигун, але Марта не поспішала виходити.
— Дякую за сьогодні, — сказала вона. — Мені справді сподобалося.
— Я радий.
— Навіть дуже.
— Це вже краще.
Вона усміхнулася й потягнулася до ручки дверей, але я обережно торкнувся її руки.
— Марто, зачекай.
Вона повернулася.
— Щось сталося?
— Ні. Тобто… я хотів із тобою поговорити.
— Ти зараз так серйозно це сказав, що я вже почала хвилюватися.
— Не треба. Нічого поганого.
Я провів долонею по потилиці. Чудово. Я міг спокійно домовлятися з клієнтами, вирішувати проблеми в бізнесі, сперечатися з батьком і не втрачати самовладання. Але зараз сидів у машині й не міг нормально сформулювати одне просте запитання.
— Ти пам'ятаєш, як ми познайомилися? — нарешті запитав я.
Марта примружилася.
— На жаль, так.
— На жаль?
— Ти був нестерпним.
— Я був чарівним.
— Ти був самовпевненим нахабою.
— Добре, не буду сперечатися. Продовжуй.
Вона засміялася.
— А до чого це?
Я подивився на неї.
— До того, що тоді я навіть уявити не міг, що одного дня буду так хвилюватися через те, чи усміхнешся ти мені у відповідь.
Її усмішка стала трохи тихішою.
— Максиме…
— Дай договорити, добре?
Вона кивнула.
— Мені подобається бути з тобою. Не тільки на побаченнях. Мені подобається, коли ти приходиш в офіс і починаєш сперечатися зі мною через якусь дрібницю. Подобається, коли ти смієшся з моїх жартів, навіть якщо вони не дуже смішні. Подобається, коли ти сердишся, бо я вкотре намагаюся відволікти тебе від навчання.
— Ти справді дуже стараєшся в останньому, — тихо зауважила вона.
— Я знаю. І, здається, мені вже час виправлятися.
Вона усміхнулася.
Я зробив вдих.
— Марто, я не хочу більше вдавати, що ми просто друзі або колеги, які час від часу ходять на побачення. Я хочу бути з тобою. По-справжньому. Хочу, щоб ти була моєю дівчиною.
Вона завмерла.
Я не відводив погляду, хоча всередині все перевернулося.
— Я не прошу тебе відповідати лише тому, що ми давно спілкуємося або тому, що я допоміг твоїй бабусі. І точно не хочу, щоб ти погоджувалася через вдячність. Ти нічого мені не винна. Я просто хочу, щоб ти знала, чого хочу я.
Марта дивилася на мене мовчки.
І ці кілька секунд здалися мені довшими за весь сьогоднішній день.
— Ти зараз дуже серйозний, — нарешті сказала вона.
— Я взагалі-то намагаюся зробити важливу заяву.
— Я помітила.
— І як тобі?
Вона опустила очі, покрутила пальцями край ременя безпеки й тихо засміялася.
— Знаєш, я думала, що ти ще довго будеш ходити навколо цього питання.
— Я теж так думав.
— І що тебе підштовхнуло?ж
Я знизав плечима.
— Сьогодні ти сама взяла мене за руку. Потім обійняла. І я зрозумів, що більше не хочу робити вигляд, ніби мені цього достатньо, хоча насправді хочу називати тебе своєю дівчиною.
Вона знову подивилася на мене.
— А якщо я скажу, що ти мені теж дуже подобаєшся?
Я усміхнувся.
— Тоді я буду дуже щасливий.
— А якщо скажу, що мені подобається проводити з тобою час, що я думаю про тебе частіше, ніж хотіла б визнавати, і що іноді чекаю твоїх повідомлень більше, ніж ранкової кави?
— Тоді я почну підозрювати, що ти закохуєшся.
— Не будь таким самовпевненим.
— Уже пізно.
Вона засміялася, але потім стала серйознішою.
— Максиме, я хочу бути з тобою. Просто мені важливо, щоб усе було по-справжньому. Без поспіху, без якихось очікувань, що тепер я повинна змінитися чи поводитися інакше.
Я відчув, як напруга всередині поступово відступає.
— Мені не потрібна інша Марта. Мені потрібна саме ти. Та, яка сперечається зі мною, краде мою каву, не дає списувати й постійно нагадує про мої університетські борги.
— Я не краду твою каву.
— Звичайно. Ти просто проводиш конфіскацію.
Вона засміялася й похитала головою.
А потім раптом запитала:
— То ти справді хочеш, щоб я була твоєю дівчиною?
— Дуже.