Новенька для мажора

Глава 54. Я хочу, щоб вона була моєю дівчиною

Я віз її додому й ловив себе на думці, що зовсім не хочу, аби ця поїздка закінчувалася.

Марта сиділа поруч, дивилася у вікно й час від часу усміхалася сама до себе. Її рука лежала на моїй долоні, яку вона так і не відпустила після нашої прогулянки.

І, здається, я міг би їхати так хоч до ранку.

— Чого мовчиш? — раптом запитала вона.

Я повернув голову на секунду.

— Думаю.

— Ого. Це щось серйозне?

— Надзвичайно. Навіть не знаю, чи варто тобі розповідати.

— Тепер я точно хочу знати.

Я усміхнувся.

— Думаю, як зробити так, щоб ти погодилася провести зі мною ще один такий день.

— А хіба сьогодні було недостатньо?

— Мені — ні.

Вона повернулася до мене, і я помітив ту саму усмішку, від якої останнім часом у мене остаточно зникла здатність мислити раціонально.

— Тоді наступного разу вибираю місце я, — сказала вона.

— Домовилися.

— І жодного бадмінтону.

— Чому? Ти ж перемогла.

— Саме тому. Не хочу псувати собі статистику.

Я засміявся.

З Мартою все було якось дивно. Раніше я міг провести цілий вечір із будь-ким і наступного дня навіть не згадати половину розмови. А тепер пам'ятав кожне її слово, кожен погляд, кожну дрібницю.

Пам'ятав, як вона сміялася, коли я промахнувся воланчиком. Як притулилася до мене біля води. Як сама обійняла мене, не чекаючи, поки я зроблю перший крок.

І найголовніше — вона більше не просто дозволяла мені бути поруч. Вона сама мене обирала.

Мені хотілося, щоб так було й надалі.

Але я хотів більшого.

Хотів називати її своєю дівчиною. Хотів не гадати, чи маю право взяти її за руку, коли ми зустрічаємо знайомих. Хотів представляти її не просто як Марту, з якою працюю, а як дівчину, яка мені дуже дорога.

І водночас боявся зіпсувати те, що ми так обережно будували.

Коли ми під'їхали до її будинку, я заглушив двигун, але Марта не поспішала виходити.

— Дякую за сьогодні, — сказала вона. — Мені справді сподобалося.

— Я радий.

— Навіть дуже.

— Це вже краще.

Вона усміхнулася й потягнулася до ручки дверей, але я обережно торкнувся її руки.

— Марто, зачекай.

Вона повернулася.

— Щось сталося?

— Ні. Тобто… я хотів із тобою поговорити.

— Ти зараз так серйозно це сказав, що я вже почала хвилюватися.

— Не треба. Нічого поганого.

Я провів долонею по потилиці. Чудово. Я міг спокійно домовлятися з клієнтами, вирішувати проблеми в бізнесі, сперечатися з батьком і не втрачати самовладання. Але зараз сидів у машині й не міг нормально сформулювати одне просте запитання.

— Ти пам'ятаєш, як ми познайомилися? — нарешті запитав я.

Марта примружилася.

— На жаль, так.

— На жаль?

— Ти був нестерпним.

— Я був чарівним.

— Ти був самовпевненим нахабою.

— Добре, не буду сперечатися. Продовжуй.

Вона засміялася.

— А до чого це?

Я подивився на неї.

— До того, що тоді я навіть уявити не міг, що одного дня буду так хвилюватися через те, чи усміхнешся ти мені у відповідь.

Її усмішка стала трохи тихішою.

— Максиме…

— Дай договорити, добре?

Вона кивнула.

— Мені подобається бути з тобою. Не тільки на побаченнях. Мені подобається, коли ти приходиш в офіс і починаєш сперечатися зі мною через якусь дрібницю. Подобається, коли ти смієшся з моїх жартів, навіть якщо вони не дуже смішні. Подобається, коли ти сердишся, бо я вкотре намагаюся відволікти тебе від навчання.

— Ти справді дуже стараєшся в останньому, — тихо зауважила вона.

— Я знаю. І, здається, мені вже час виправлятися.

Вона усміхнулася.

Я зробив вдих.

— Марто, я не хочу більше вдавати, що ми просто друзі або колеги, які час від часу ходять на побачення. Я хочу бути з тобою. По-справжньому. Хочу, щоб ти була моєю дівчиною.

Вона завмерла.

Я не відводив погляду, хоча всередині все перевернулося.

— Я не прошу тебе відповідати лише тому, що ми давно спілкуємося або тому, що я допоміг твоїй бабусі. І точно не хочу, щоб ти погоджувалася через вдячність. Ти нічого мені не винна. Я просто хочу, щоб ти знала, чого хочу я.

Марта дивилася на мене мовчки.

І ці кілька секунд здалися мені довшими за весь сьогоднішній день.

— Ти зараз дуже серйозний, — нарешті сказала вона.

— Я взагалі-то намагаюся зробити важливу заяву.

— Я помітила.

— І як тобі?

Вона опустила очі, покрутила пальцями край ременя безпеки й тихо засміялася.

— Знаєш, я думала, що ти ще довго будеш ходити навколо цього питання.

— Я теж так думав.

— І що тебе підштовхнуло?ж

Я знизав плечима.

— Сьогодні ти сама взяла мене за руку. Потім обійняла. І я зрозумів, що більше не хочу робити вигляд, ніби мені цього достатньо, хоча насправді хочу називати тебе своєю дівчиною.

Вона знову подивилася на мене.

— А якщо я скажу, що ти мені теж дуже подобаєшся?

Я усміхнувся.

— Тоді я буду дуже щасливий.

— А якщо скажу, що мені подобається проводити з тобою час, що я думаю про тебе частіше, ніж хотіла б визнавати, і що іноді чекаю твоїх повідомлень більше, ніж ранкової кави?

— Тоді я почну підозрювати, що ти закохуєшся.

— Не будь таким самовпевненим.

— Уже пізно.

Вона засміялася, але потім стала серйознішою.

— Максиме, я хочу бути з тобою. Просто мені важливо, щоб усе було по-справжньому. Без поспіху, без якихось очікувань, що тепер я повинна змінитися чи поводитися інакше.

Я відчув, як напруга всередині поступово відступає.

— Мені не потрібна інша Марта. Мені потрібна саме ти. Та, яка сперечається зі мною, краде мою каву, не дає списувати й постійно нагадує про мої університетські борги.

— Я не краду твою каву.

— Звичайно. Ти просто проводиш конфіскацію.

Вона засміялася й похитала головою.

А потім раптом запитала:

— То ти справді хочеш, щоб я була твоєю дівчиною?

— Дуже.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше