У суботу я прокинулася раніше, ніж зазвичай.
І ні, зовсім не тому, що була надзвичайно відповідальною людиною, яка вирішила присвятити вихідний навчанню. Просто сьогодні в мене було побачення.
З Максимом.
Я перевернулася на інший бік і подивилася на годинник. Восьма ранку.
— Чудово, Марто. Просто чудово, — пробурмотіла я собі під ніс. — Ти ще навіть не поснідала, а вже поводишся так, ніби сьогодні весілля.
Я потягнулася до телефона. Повідомлень від Максима поки не було. І чомусь це мене трохи розчарувало.
Вчора він обіцяв сюрприз, але не сказав ані слова про час зустрічі.
Я вже збиралася написати йому сама, коли екран засвітився.
Максим:
«Доброго ранку, сонечко. Сподіваюся, ти вже прокинулася».
Я перечитала повідомлення.
Сонечко?
Раніше він називав мене то буркотухою, то катастрофою, то маленькою проблемою. А тепер — сонечко.
Здається, ми непомітно перейшли на новий рівень нахабства.
Я:
«Прокинулася. Але слово "сонечко" вимагає пояснень».
Максим:
«Можу замінити на "найкрасивіша дівчина мого суботнього дня"».
Я:
«Довго придумував?»
Максим:
«Ні. Просто правда».
Я усміхнулася й сіла на ліжку.
Я:
«О котрій ти мене забереш?»
Максим:
«О десятій. Одягни щось зручне. І візьми легку куртку».
Я:
«Максиме, це побачення чи похід у гори?»
Максим:
«Поки що не скажу».
Я:
«Я починаю шкодувати, що погодилася на сюрприз».
Максим:
«У тебе ще є час передумати».
Я:
«Не дочекаєшся».
Максим:
«Саме це я й хотів почути».
Я відклала телефон і пішла снідати.
Настрій був такий, ніби всередині хтось увімкнув маленьку лампочку. Хотілося усміхатися без причини, співати під час приготування кави й навіть не дратуватися через те, що знову доведеться розбирати конспекти перед сесією.
Хоча останнє, мабуть, було перебільшенням.
О десятій рівно біля під'їзду зупинилася машина Максима.
Я вийшла надвір у світлих джинсах, зручних кросівках і тонкому светрі. Волосся залишила розпущеним, а на плечі повісила невелику сумку.
Максим вийшов мені назустріч.
Він був у темних джинсах, світлій футболці й легкій куртці. Виглядав так, ніби зовсім не докладав зусиль, щоб мати гарний вигляд. Що, чесно кажучи, трохи дратувало. Деяким людям усе дається занадто легко.
Його погляд затримався на мені.
— Привіт, — сказала я.
— Привіт.
— Що так дивишся?
— Переконуюся, що ти справжня.
Я закотила очі.
— Починається.
Він усміхнувся й відчинив переді мною дверцята.
— Ти сьогодні дуже гарна.
— Я просто вдягнула джинси.
— А я просто сказав комплімент. Можеш не шукати в ньому прихованого сенсу.
— З тобою ніколи не знаєш.
Він зачинив дверцята й сів за кермо.
— До речі, я приготував тобі каву.
На центральній панелі стояв стаканчик із моїм улюбленим напоєм.
— Ти серйозно?
— Ні, це декорація.
Я засміялася й узяла каву.
— Дякую.
— Завжди будь ласка.
Машина рушила.
Ми виїхали з міста, і я почала підозріло дивитися на дорогу.
— Максиме…
— М?
— Ми куди їдемо?
— Ти це вже питала.
— А я вже казала, що не люблю сюрпризи.
— Так. Ти також казала, що довіряєш мені.
Я повернула голову до нього.
— Я сказала, що довірюся тобі до суботи. Субота настала. Термін дії довіри скоро закінчиться.
Він засміявся.
— Ще хвилин двадцять потерпи.
— Двадцять хвилин? Ти мене вбиваєш невідомістю.
— А я думав, що тобі подобається загадковість.
— Мені подобається, коли загадковість стосується подарунків, а не мого місця перебування.
Він на мить повернув до мене голову.
— Не хвилюйся. Я не збираюся тебе викрадати.
— Шкода. Я вже підготувала план втечі.
— І який?
— Ще не придумала. Але він був би дуже ефектним.
Коли ми нарешті зупинилися, я побачила невеликий заміський комплекс біля лісу. Неподалік була водойма, дерев'яні альтанки й доріжки між деревами. Весняне сонце пробивалося крізь молоде листя, а навколо було так тихо, що після міського шуму це здавалося майже нереальним.
Я повільно вийшла з машини.
— Ого…
Максим обійшов автомобіль і став поруч.
— Подобається?
— Дуже. Але що ми тут робитимемо?
— Будемо гуляти, їсти, розмовляти. Можливо, трохи пограємо.
Я повернулася до нього.
— У що?
— Побачиш.
— Ти сьогодні вирішив перевірити моє терпіння на міцність?
— Ні. Я просто хотів, щоб хоча б один день ми не говорили про роботу, університет і майбутню сесію.
Я подивилася на нього трохи уважніше.
— Ти навіть не уявляєш, як сильно я цього хочу.
— Тоді ходімо.
Він простягнув руку.
Я подивилася на неї, потім на нього й усміхнулася, вкладаючи свою долоню в його.
Його пальці відразу переплелися з моїми.
І чомусь цей простий жест знову змусив моє серце поводитися так, ніби воно вперше побачило чоловіка.
Ми пішли доріжкою вздовж дерев. Максим розповідав, що знайшов це місце випадково, коли кілька тижнів тому зустрічався тут із другом. Тоді він подумав, що хотів би привести мене сюди.
— Тобто ти планував це побачення ще тоді? — запитала я.
— Так.
— А якщо б я не погодилася?
— Знайшов би інший спосіб запросити тебе.
— Наполегливий?
— Зацікавлений.
Я стиснула його руку трохи міцніше.
Він помітив, але нічого не сказав. Лише усміхнувся.
Біля невеликого майданчика стояв стіл із настільними іграми, ракетками та м'ячами. Максим зупинився й подивився на мене.
— Ну що, обирай.
— Це що?
— Розваги.
— Я бачу. Але ти справді хочеш грати?