Новенька для мажора

Глава 52. Побачення за розкладом

Я дивилася на екран телефона й уже вкотре перечитувала власне повідомлення.

«До речі, коли наступне побачення?»

Господи, Марто, навіщо ти це написала?

Можна було просто спокійно почекати, поки Максим сам щось запропонує. Можна було вдати, що ти взагалі не думаєш про нього кожні п'ять хвилин. Можна було хоча б зберегти залишки своєї загадковості.

Але ні. Я сама запросила себе на наступне побачення.

Телефон завібрував.

Максим:
«Я зараз перечитав твоє повідомлення тричі».

Я:
«І що? Не зрозумів, що там написано?»

Максим:
«Зрозумів. Просто насолоджуюся моментом».

Я:
«Не перебільшуй».

Максим:
«Пізно. Я вже подумки вибрав місце, час і навіть одяг».

Я:
«Ти ще й одяг мені вибереш?»

Максим:
«Ні. Я вже засвоїв, що з тобою краще не сперечатися щодо одягу, їжі й того, коли можна цілувати».

Я прикрила обличчя долонею, хоча в кімнаті нікого не було.

Ну от як із ним нормально розмовляти?

Я:
«Дуже смішно».

Максим:
«Зате ти усміхаєшся».

Я подивилася на екран і зрозуміла, що він знову мав рацію.

Максим:
«Пропоную суботу. Але цього разу без ресторану. Хочу провести з тобою цілий день».

Я:
«Цілий день? А якщо ти мені набриднеш?»

Максим:
«Тоді доведеться терпіти. Я ж не можу залишити тебе саму з такими сумними жартами».

Я засміялася вголос.

Я:
«Домовилися. Але в мене є одна умова».

Максим:
«Слухаю, майбутня організаторко мого життя».

Я:
«До суботи ти маєш здати свою роботу з університету».

Відповідь прийшла не одразу.

Максим:
«Марта, ми ж говоримо про побачення, а не про погрози».

Я відклала телефон і нарешті взялася за конспект. Щоправда, усмішка з обличчя нікуди не зникла.

Наступного ранку я прокинулася від дзвінка бабусі.

— Доброго ранку, сонечко! Не розбудила?

— Ні, бабусю. Я вже прокинулася. Як ти? Як почуваєшся?

— Та все добре, не хвилюйся ти так. Сьогодні зранку вже гуляла територією. Тут така краса! Квіти повсюди, дерева цвітуть. Повітря зовсім інше, ніж у місті.

Я усміхнулася, вмостившись зручніше на подушці.

— А реабілітація? Не дуже важко?

— Та нормально. Спочатку трохи втомлювалася, а тепер уже звикла. Лікарі задоволені моїм станом. Кажуть, що відновлення йде добре. Я й сама відчуваю, що сил стає більше.

Від цих слів у мене наче камінь із душі впав.

Я так довго боялася за неї. Після операції кожен її дзвінок починався для мене з хвилювання: чи нічого не болить, чи не стало гірше, чи не потрібна допомога.

А тепер вона говорила таким бадьорим голосом, що я навіть не одразу впізнавала в ній ту бабусю, яка ще зовсім недавно ледве вставала з ліжка.

— А сама там не нудьгуєш? — запитала я.

— Ой, де там! Ти б знала, скільки я тут знайомих знайшла. Є жінка з Полтави, їй сімдесят два, але енергії більше, ніж у мене в молодості. Ще дві подруги з Черкас. Ми вже разом на процедури ходимо, після обіду гуляємо, чай п'ємо.

— Бабусю, ти там часом не забула, що приїхала на реабілітацію, а не в клуб знайомств?

Вона голосно засміялася.

— А що мені, плакати цілими днями? Люди тут хороші. З однією навіть домовилися після повернення зустрітися в Черкасах. Уявляєш? Я вже стільки років нікуди особливо не ходила, а тут знову наче життя почалося.

Я відчула, як у горлі з'явився клубок.

Не від суму. Навпаки.

Мені було так приємно чути, що бабуся не просто відновлюється фізично, а й потроху повертається до звичайного життя. Що в неї з'явилися нові знайомі, розмови, маленькі плани.

— Я дуже рада за тебе, бабусю.

— А я за тебе, онучко. Ти тільки не забувай про себе. І не думай, що я тут сама-самісінька. Мене тут уже компанія чекає. Учора навіть сміялися, що я наймолодша душею.

— Ну, тут я з ними не сперечатимуся.

— От і добре. А тепер розповідай, як у тебе справи. Робота, навчання? І… — бабуся зробила невеличку паузу. — Як там твій Максим?

Я заплющила очі.

Звісно. Куди ж без цього питання?

— Ба…

— Що ба? Я просто запитала.

— Усе добре.

— Це я вже чула. А Максим?

— Теж добре.

— Мартуся мені цих двох слів замало.

Я засміялася.

— Ми спілкуємося. Багато часу проводимо разом. Навіть на побачення ходили.

На тому кінці запала тиша.

— На побачення? — нарешті перепитала бабуся.

— Так.

— І ти мені тільки зараз про це говориш?!

— А що я мала зробити? Зателефонувати тобі прямо з ресторану?

— Було б непогано! Я б хоч знала, що ти там їси.

Я розсміялася ще сильніше.

Ми поговорили ще кілька хвилин. Бабуся пообіцяла не перевтомлюватися, а я пообіцяла телефонувати частіше. Коли розмова закінчилася, я ще довго сиділа з телефоном у руках.

Мені хотілося, щоб вона якнайшвидше повернулася додому. Але тепер я вже не хвилювалася так сильно. Вона була в надійних руках, почувалася краще й навіть знайшла людей, з якими їй було цікаво.

І, здається, саме цього їй давно бракувало.

На роботі Максим уже чекав мене біля мого столу.

— Доброго ранку, — сказав він, відставляючи чашку кави.

— Доброго. Ти сьогодні раніше за всіх?

— Хотів переконатися, що ти прийдеш.

— А якщо б не прийшла?

— Довелося б їхати до тебе.

Я зняла куртку й повісила її на спинку стільця.

— Ти випадково не забув, що в нас робота?

— Ні. Саме тому я приніс тобі каву. Це важлива частина робочого процесу.

Я взяла чашку.

— Дякую.

— Будь ласка. До речі, ти сьогодні якась особливо усміхнена.

— Бабуся телефонувала. У неї все добре. Каже, що реабілітація проходить чудово, уже навіть знайшла собі цілу компанію подруг.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше