Глава 39. Не звикай

Я саме наливала чай у чашки, коли за спиною почулося:

— Яйця будуть?

Я навіть не обернулася.

— Ні.

— А чому?

— Бо ти нахабний.

— Це не причина позбавляти людину сніданку.

— Для тебе — причина.

Максим з'явився на кухні.

Я одразу повернулася до нього.

— Ану назад.

— Куди?

— На диван.

— Я вже нормально почуваюся.

— Ти десять хвилин тому ледве очі розплющував.

— То було десять хвилин тому.

— Максим.

— Марта.

— Не грайся зі мною.

Він усміхнувся.

— А мені подобається.

— Що саме?

— Коли ти на мене сваришся.

— Ти точно захворів.

— Чому?

— Бо нормальна людина не може таке казати.

Він тихо засміявся.

— Добре. Сідаю.

Максим усе-таки сів за стіл.

Я поставила перед ним тарілку.

— Їж.

— Ти завжди така командна?

— Ні. Тільки коли хтось поводиться як дитина.

— Тобто постійно?

— Зараз перевірю, чи можна годувати хворих через трубочку.

Він підняв руки.

— Все. Мовчу.

Я поставила перед ним чай і сіла навпроти.

Кілька секунд ми їли мовчки.

Було дивно.

Учора я вперше побачила його зовсім беззахисним. Сьогодні він знову повертався до свого звичного стану — впевненого, усміхненого, трохи нахабного.

І мені це подобалося.

Набагато більше, ніж мало б.

— Що? — раптом запитав він.

— Нічого.

— Ти знову дивишся.

— Я перевіряю, чи ти живий.

— І який результат?

— Сумнівний.

— Жорстоко.

— Зате чесно.

Він усміхнувся й зробив ковток чаю.

— Ти завжди так піклуєшся про людей?

Я опустила погляд у чашку.

— Не про всіх.

Максим замовк. Я теж.

І чомусь від цих двох слів стало набагато тепліше, ніж від чаю.

— Значить, мені пощастило? — тихо запитав він.

Я підняла очі.

— Не звикай.

— Ти це вже казала.

— Бо ти погано слухаєш.

— Ні. Я дуже добре слухаю.

— Тоді що я сказала?

Він трохи нахилився вперед.

— Що мені не можна звикати.

— Правильно.

— А якщо я вже звик?

Я не знала, що відповісти.

Тому взяла свою чашку й зробила вигляд, що дуже зайнята чаєм.

Максим усміхнувся.

— Знову червона.

— Не червона.

— Червона.

— У мене чашка гаряча.

— Ти тримаєш її двома пальцями.

Я подивилася на руку.

Справді.

— Це… стратегічне тримання.

— Звичайно.

Я фиркнула.

— Їж краще.

— Слухаюсь.

Після сніданку я зібралася йти.

Максим цього разу не сперечався.

Він стояв біля дверей, спершись плечем об стіну.

— Ти точно сам упораєшся?

— Так.

— Ліки приймеш?

— Так.

— Температуру ще раз поміряєш?

— Так.

— І не працюватимеш?

Він замовк.

Я звузила очі.

— Максим.

— Добре.

— Що «добре»?

— Не працюватиму.

— Точно?

— Точно.

— Ноутбук не відкриватимеш?

— Не відкриватиму.

— Телефон?

— Можна?

— Максим!

— Жартую.

Я вже взялася за ручку дверей, коли він раптом сказав:

— Марто.

— Що?

— Приїдеш завтра?

Я обернулася.

Він дивився на мене абсолютно серйозно.

Без жартів.

Без звичної усмішки.

— Якщо тобі буде краще.

— Мені вже краще.

— Тоді побачимо.

— Це не відповідь.

Я усміхнулася.

— А ти хочеш відповідь?

— Хочу.

Я кілька секунд дивилася на нього.

— Приїду.

На його обличчі з'явилася така задоволена усмішка, що я одразу пошкодувала про свою відповідь.

— Все, — сказала я. — Не дивись так.

— Як?

— Наче виграв щось.

— Можливо, так і є.

— До завтра, Максим.

— До завтра, Марто.

Я вийшла в коридор і почула, як він зачинив двері.

Спустившись сходами, я дістала телефон.

Повідомлення прийшло майже одразу.

Максим:
І суп завтра теж буде?

Я засміялася.

Я:
Розмріявся.

Відповідь з'явилася через кілька секунд.

Максим:
Тобто буде.

Я похитала головою.

От же нахаба.

Але усмішка з мого обличчя так і не зникла.