АВАРІЯ

АВАРІЯ

    Йшов дощ. Машина небезпечно ковзала по мокрому асфальту, і Уна, незадоволена погодою, ледь втримувала кермо. Телефон вислизнув з її рук, і коли вона потягнулася за ним, на мить втратила контроль над автомобілем. Машина завиляла, шини верещали, і раптовий удар по гальмах не зміг зупинити катастрофу. Сильне зіткнення перевернуло авто. Через нічну темряву було складно зрозуміти, що відбувалося. Короткий поштовх привів Уну на деякий час до тями. Щось липке й тепле потекло по скроні, у роті з'явився металічний присмак. «Це кров!» – видихнула вона з жахом. Скорочення м’язів в районі грудної клітки, призвело до відчуття гострого болю у ребрах, і вона відчула дивне відчуження, ніби все це не відбувалося з нею.

У темряві почулися схвильовані голоси, яскраві спалахи світла різали очі. Люди метушилися навколо автомобіля, хтось спробував витягти її.

–  Ви живі? – запитав чоловік у формі поліціанта.

– Так, тільки витягніть мене швидше, у мене ділова зустріч, – вимогливо сказала Уна.

Чоловік здивовано подивився на неї.

– Дівчино, ви щойно дивом залишилися живі! Хлопець з іншої машини загинув. Вам варто радіти... – останні слова Уна почула, наче в тумані, перед тим як знову втратити свідомість.

Вона прокинулася в палаті на лікарняному ліжку, все тіло нило, і було холодно. Дівчина подумки прокляла лікарні, не розуміючи причини. Вона вередувала, як маленька дитина, яка не знає, що її чекає попереду. Життя – не гра, не варто було випробовувати його на міцність, натягуючи тонку струну.

Через кілька днів Уну виписали з лікарні, і вона повернулася у свій порожній будинок. Але самотнім вона його не вважала, адже дівчина була господинею. Закинувши сумочку на столик у коридорі, Уна почала знімати туфлі, намагаючись розім'яти затерплі ноги. Раптом почула, як у кухні щось впало і розбилося. Судячи зі звуку, це було щось скляне. Вона зняла другий черевик і міцно стиснула його в руці, прямуючи на кухню.

Побачивши, що там нікого немає, почала перевіряти кімнати, але нікого не знайшла. Важко видихнувши, вона повернулася на кухню. Незадоволено зібрала скло, викинула його у відро для сміття, шкодуючи про розбиту улюблену кришталеву вазу, подаровану начальством за старанну працю.

Цього місяця вона знову отримала звання «Кращого працівника місяця». Білий локон волосся від припливу холодного повітря впав на обличчя. Здувши його з очей, вона підняла голову, щоб побачити, звідки його принесло. Щось промайнуло в темному кутку коридору, і вона кинулася слідом, схопивши на ходу мобільний телефон і сковорідку. Гарячково набираючи номер колеги, який був у неї закоханий, Уна безнадійно чекала відповіді. У слухавці пролунав сонний голос:

– Алло. Чого бажаєте?

– Терміново приїжджай до мене, у квартирі хтось є! – перелякано прошепотіла дівчина.

– Це запрошення? – піддражнив чоловік.

– Дурень, я серйозно! – обурилася вона.

– За п’ять хвилин буду. Нікуди не йди, – стурбовано сказав він, але замість гудків у слухавці почулося моторошне скрекотіння. Кров у жилах застигла від цього звуку.

Вона обережно увійшла до власної спальні, слідуючи за тінню, і ахнула. Біля газетного столика стояв напівпрозорий хлопець у джинсах і футболці, на скронях і білявих кучерях виднілася кров, що капала на килим. У руках він тримав фоторамку із зображенням її сім'ї. Хлопець повернув голову й сумно подивився на неї. Далі дівчина знепритомніла, і до тями її привів вже Саша.

– Що трапилося? Чому двері відчинені навстіж? – запитав він, підносячи їй склянку з прохолодною водою. Вона жадібно випила її до дна й почала підійматися на ноги, не знаючи, що сказати.

– Я... здається, бачила примару, – сплутано пробурмотіла вона.

– Тобі здалося, нічого тут немає. Я перевірив усі кімнати, не хвилюйся. Тобі потрібно трохи поспати. Відпочинеш – і все мине.

– Так, напевно, ти маєш рацію. Завтра на роботу...

– Може, не поспішала б? – схвильовано запитав чоловік.

– Ні, все гаразд, – впевнено відповіла Уна. – Це через нерви. Я впораюся сама.

Розуміючи, що вона вперта і не дозволить залишитися, Саша тільки наголосив:

– Якщо що, дзвони.

– ОК.

Випхавши Сашу за двері, дівчина з полегшенням зітхнула. Обережно ступаючи по підлозі, вона прислухалася до кожного звуку, але, окрім звичного шуму від сусідів, нічого не почула. Раніше вона злилася, але зараз щиро раділа, що саме його чула, і нічого дивного та моторошного.

Раптом на неї виникло бажання спати, повіки здавалися свинцевими, вона ледве трималася на ногах. Хотіла випити кави, але втома взяла гору. Дівчина впала на ліжко й міцно заснула.

На ранок ледь встигнувши підвестися з ліжка, поспішила на кухню. На краю столу стояла чашка з холодною кавою. Очевидно напій був заварений і залитий ще вчора. Вона спробувала згадати момент, коли приготувала його, але не змогла. Знизивши плечима, вийшла у двір, де стояла її, щойно з ремонту, машина. Сівши за кермо, бадьоро грюкнула дверцятами авто, завела двигун, забувши про те, що ця іграшка занапастила життя, і мало не стала для неї труною.

Ставши адвокатом, Уна давно відкинула від себе людяність, вирішивши, що їй усе зійде з рук, як і раніше. Але, приїхавши до офісу, вона не могла забути зустріч із привидом або, як стверджував Саша, ілюзією. Вона вирішила знайти пояснення, переконати себе, що бачила цього хлопця десь на вулиці, і тепер її мозок видає їй божевільні фінти.