Розділ 16

Інна зачинила двері палати Арсена. На душі було тривожно, але водночас і трохи легше. Вона вірила синові. Як можна не вірити власній дитині? Так, він наробив помилок, але зараз вона бачила в його очах щире каяття. І це вже добре, а решту проблем теж обов'язково вирішать. Замислившись, Інна рушила коридором і ледь не зіткнулася з Олею. Дівчина відступила від несподіванки й міцніше притиснула до грудей коробку цукерок.

— Інно Борисівно... доброго ранку, — якось невпевнено привіталася вона.

— Доброго ранку, — кивнула Інна, переводячи погляд на коробку в її руках.

Оля нервово ковтнула, а її щоки миттєво почервоніли.

— Я... до Арсена. Просто хотіла провідати його і дізнатися, як він... Хоча, мабуть, не варто було. Тобто... я... — вона зовсім заплуталася у власних словах. — Інно Борисівно, я знаю, що, мабуть, ви про мене зараз не найкращої думки... Але я справді не хочу нічого дурного. Просто... я переживаю за нього…

— Олю, не хвилюйся. Я не забороняю тобі бачитися з ним, — запевнила її Інна.

— Дякую...

— Тільки не годуй його одразу всіма цими цукерками.

Оля несміливо усміхнулася у відповідь, а Інна пішла далі. Та не встигла вона зробити й кількох кроків, як помітила, що назустріч їй поспішала Людмила Євгенівна із пакетом у руках.

— Доброго ранку! — вигукнула жінка. — Добре, що я вас зустріла. Інна Борисівно, як там мій племінник?

Інна привіталася у відповідь, мимоволі придивляючись до вмісту пакета. Та подумки зупинила себе: тітка не стане приносити племіннику випивку. Бо навпаки, зацікавлена в тому, щоб його скоріше вилікувати. І вона, Інна не розповість їй про вчорашню витівку Романа зі спиртом. Зараз це не принесло б цій жінці нічого, крім зайвого болю та хвилювання.

— Роману зараз непросто, — відповіла Інна. — Йому доводиться боротися не лише з фізичними наслідками травм, а й із важким емоційним станом.

— Бідний хлопчик... — очі Людмили Євгенівни наповнилися слізьми. — Після загибелі дружини та донечки він ніби перестав жити, зовсім себе втратив.

Для Інни почути таку інформацію про Романа було неочікувано. Вона знала, що він переживає складний період. Бачила його біль, його відчай, його байдужість до життя, але вперше почула про причину. Їй хотілося розпитати більше. Та натомість вона мовчала і лише слухала.

— До аварії Роман був зовсім іншим, — схлипнула Людмила Євгенівна, — життєрадісний, усміхнений, завжди прагнув усім допомогти. А тепер наче згас. Я дивлюся на нього і не впізнаю. Скажіть мені чесно, Інно Борисівно... алкоголізм взагалі можна перемогти?

— Так, можна. Алкогольна залежність — це захворювання, яке піддається лікуванню. Але жодні ліки, жодні лікарі не допоможуть людині, якщо вона не готова прийняти допомогу. Тому в такі моменти дуже важлива підтримка рідних. Це дає більше шансів на одужання.

— Тобто надія є?

— Надія є завжди, — м'яко додала Інна. — Мало того, я бачила пацієнтів, які роками страждали від залежності, а потім поверталися до нормального життя. Це довгий шлях, але пройти його можливо.

— Дякую вам. Ви навіть не уявляєте, як мені було важливо це почути, — на обличчі Людмили вперше з'явилася слабка усмішка.

— Усе буде добре…

Вони попрощалися. Людмила Євгенівна попрямувала до палати племінника, а Інна нарешті дісталася свого кабінету. Зачинивши двері, вона сіла за робочий стіл. Перед очима постало обличчя Романа. Дізнавшись про нього більше, тепер вона розуміла його стан  краще. Він не просто спився, а пережив втрату найближчих. Втратив усе, що було сенсом його життя. І їй було по-справжньому шкода його.

Занурившись у роздуми, Інна навіть не одразу почула, як до кабінету зайшов Микита. Він мовчки пройшов і сів на диван.

— Знаєш, я завжди мріяв, що Арсен колись займе наше місце. Стане лікарем. Продовжить нашу сімейну справу. А він раптом вирішив, що хоче бути пілотом.

— Можливо, варто прислухатися до його бажань, — сказала Інна.

— До його бажань? — перепитав Микита.

— Так. Це його життя, його шлях, а для нас найголовніше — щоб він був щасливим. Врешті-решт, він має право сам вирішувати, ким хоче стати.

— Ти хоч сама себе чуєш? — роздратувався Микита. — Що він знає про життя? Він ще нічого не бачив. Ми завжди його оберігали, вирішували його проблеми, давали все найкраще. А тепер він заявляє, що хоче самостійності. І що далі?

— А далі він буде вчитися тієї ж самої самостійності. Мабуть, настав час дати йому можливість і справді самому приймати рішення й нести за них відповідальність. Для мене це теж важко, але… ми повинні, — Інна говорила це спокійно і впевнено.

— Дивно це чути від тебе…

Вони кілька секунд мовчали, кожен думав про своє, а потім Інна запитала:

— Коли будемо подавати заяву на розлучення?

— Хай усе залишається як є, — Микита підвівся з дивана та пройшовся кабінетом. — Ми будемо і надалі жити разом, і водночас я буду бачитися з Катею та дівчатами.

— Ти зараз серйозно? Ти справді вважаєш, що я погоджуся на це? — вона теж підвелася. — Ні, Микито, я не хочу жити в брехні. Не хочу ділити свого чоловіка з іншою жінкою. Не хочу вдавати, що нічого не сталося.

— Інно, усе не так просто, — Микита стиснув щелепи.

— Навпаки. Усе дуже просто. Ти зробив свій вибір ще тоді, коли почав жити на дві сім'ї. Тому ми розлучимося. Ти підеш до Каті, — твердо продовжила Інна. — До своїх доньок. Незабаром у вас народиться ще одна дитина. Це твоя сім'я. А я більше не можу жити поруч із чоловіком, якому не довіряю.

— То ось як ти все вирішила? Ну, добре, — вибухнув він, вдаривши долонею по підвіконню. — Якщо ти так хочеш — буде тобі розлучення!

Інна здригнулася від його крику, але очей не відвела. Вони стояли один навпроти одного, вже, як двоє чужих людей, між якими залишилися лише образи, розчарування та спільний біль за власну дитину. Микита важко дихав. Злість, яку він намагався стримувати весь цей час, нарешті прорвалася назовні.