Розділ 15

Інна так і просиділа до самого ранку у своєму кабінеті, намагаючись зрозуміти вчинки Микити та поведінку Арсена. Було таке відчуття, наче все її життя раптом розсипалося на дрібні уламки, а вона стояла посеред них і не знала, що зробити, щоб усе виправити. Але найбільше ранила навіть не сама брехня. Боліло усвідомлення того, що брехали найдорожчі люди. Її зрадили ті, заради кого вона жила, працювала, віддавала усю себе, не вимагаючи нічого взамін. Вони щоразу дивилися їй у вічі й щось приховували, обманювали, не договорювали. А вона ж їм вірила, довіряла…

У грудях наростав глухий, виснажливий біль. Хотілося хоча б на хвилину перестати думати, перестати згадувати кожне слово, кожен погляд, кожну дивну дрібницю, яка тепер набувала зовсім іншого змісту. Але думки не відпускали. Разом із ранковим світлом приходило розуміння, що її життя вже ніколи не стане колишнім.

Інна важко підвелася з крісла, підійшла до шафи, дістала чистий одяг… Швидко привела себе до ладу й вийшла з кабінету. Незважаючи на безсонну ніч, їй зовсім не хотілося спати. Вона мала намір побачити сина й ще раз переконатися, що з ним усе гаразд. Підійшовши до палати, вже хотіла відчинити двері, коли почула розмову Микити та Арсена, яка лунала зсередини. Інна зупинилася, щоб прислухатися. Судячи з тону Микити, налаштований він був зовсім не позитивно.

— Як ти міг вживати цю гидоту, знаючи, що це таке? Як ти міг ризикувати своїм здоров'ям, нашим спокоєм, нашими нервами? Ти хоч розумієш, чим усе це могло закінчитися?

— А тебе що більше хвилює? Моє здоров'я чи ваша репутація? — незадоволено буркнув у відповідь Арсен, дивлячись батькові в очі.

Обличчя Микити різко змінилося. Він зблід, потім стиснув щелепи так сильно, що на вилицях заграли жовна. У його очах спалахнула образа, змішана з гнівом і болем.

— Та як ти можеш? — голос Микити зірвався. — Ми всю ніч боролися за твоє життя. Ми ледь не збожеволіли, коли побачили тебе у такому стані! Ми боялися, що ти взагалі можеш не прийти до тями.

— Не перебільшуй, — Арсен лише знизав плечима.

— Не перебільшуй? Ти лежав без свідомості, у тебе могло зупинитися серце, ти міг перестати дихати. І ти кажеш мені: «Не перебільшуй»?

— Добре… я помилився, — насупився хлопець. — Задоволений?

— Ні, — Микита зробив крок до лікарняного ліжка. — Я заспокоюся лише тоді, коли ти пройдеш повне обстеження та курс реабілітації. Я хочу бути впевненим, що це більше не повториться.

— Тату, та ти знущаєшся…

Інна більше не могла стояти за дверима й слухати цю розмову. Вона увійшла до палати, чим змусила чоловіка і сина замовкнути та озирнутися. Підійшла до ліжка Арсена, торкнулася його чола.

— Як ти себе почуваєш? — запитала.

— Нормально,— відповів Арсен.

— Голова не паморочиться? Нудота є?

— Ма, я ж кажу, усе нормально… не варто так зі мною панькатися…

— Ти нас дуже налякав, — Інна провела рукою по його волоссю. Так само, як робила, коли він був маленьким хлопчиком і хворів на застуду.

— Головне, щоб він зрозумів свою помилку і не повторював її, — Микита склав руки на грудях.

— Тату, я ж кажу тобі, що я усе зрозумів, — Арсен обурено опустив очі.

— Ти диви, ще й ображається. Дякувати повинен, а не…

— Припиніть! — вигукнула Інна. — Досить. Зараз не час сперечатися. Усі ми робимо помилки.

— Інно, ти ще його й захищаєш чи як? — Микита незадоволено відійшов до вікна.

Інна нічого йому не відповіла, лише перевела на нього погляд. Виснажений, неголений, із почервонілими очима. Такий же знесилений, як і вона сама після пережитого. Їй хотілося підійти до нього, обійняти, притулитися, шукаючи підтримки. Але не могла цього зробити, тільки не після того, що між ними сталося. Вона знову подивилася на сина. І раптом її охопило дивне відчуття. Наче вона дивиться на власну родину крізь скло. Наче це не її життя, не її чоловік, не її син. Куди поділися ті люди, яких вона знала роками? Коли вони перестали розуміти один одного? Коли вони стали чужими? Повільно опустилася на стілець, який стояв біля ліжка, і сказала:

— Знаєте... зараз я дивлюся на вас і думаю, що сталося з нашою родиною…

Минуло кілька хвилин, перш ніж Микита глибоко видихнув, провів долонею по обличчю і звернувся до сина, уникаючи погляду з дружиною:

— Арсене, віднині все буде інакше. Ми будемо тебе повністю контролювати. І як я уже сказав, ти пройдеш повне обстеження.

— Тату, мені не десять років... Ма, ну, скажи йому…

В очах Микити не було злості, лише тверда батьківська рішучість. Інна і надалі спостерігала за ними. На диво, вона не збиралася заперечувати. Навпаки, була повністю з ним згодна. Микита хоч і не був для неї ідеальним чоловіком, але батьком він справді був хорошим.

— Гаразд, пройду я ваше обстеження, — нехотя погодився Арсен, коли зрозумів, що упиратися буде марно. — Хотів вам ще дещо сказати… що я більше не буду вчитися в медичному.

— Що ти сказав? — Микита навіть не одразу зрозумів зміст почутого.

— Я збираюся забрати документи з університету, — уже впевненіше повторив Арсен. — Бути лікарем — не моє.

— Арсене... — Інна здивовано кліпнула очима.

— Мамо, я серйозно.

— Це наслідки вчорашнього… — вирішив Микита. — І це набагато серйозніше, ніж я думав. Тобі терміново потрібен психолог…

— Тату, мамо, я вперше за довгий час говорю вам чесно, чого насправді хочу… Просто я раніше намагався відповідати вашим очікуванням, тому і пішов у медичний.

— Нашим очікуванням? — голос Микити став жорсткішим. — Ти навчаєшся в одному з найкращих медичних університетів країни. Тобі відкриті всі двері. У тебе є майбутнє. Ми з твоєю матір'ю двадцять років будували цю клініку! Двадцять років! Працювали без вихідних, ризикували всім, вкладали усю душу! Ми робили це не тільки для себе, а й для тебе! Це твоя спадщина!

— Це ваше майбутнє, те, яке ви мені обрали, а не моє.

— Я думала... я завжди була впевнена, що ти хочеш піти нашими стопами, — в голосі Інни звучало щире нерозуміння.