1.3.

— Вибач, що налякав тебе, — сказав чоловік, пригортаючи до себе увагу. Він поставив ялинку в куток і я з дивом відмітила, як швидко прихожа почала наповнюватись запахом хвої. В моїй сімʼї думали про природу й використовували лише штучні ялинки, але запах викликав приємні почуття. 

— Я… Еее… Нічого. Дякую, що розчистив дорогу до будинку. Але ялинка була не обовʼязковою. Здається, Злата й Денис надто панькаються зі мною, — не втрималась від зауваження. Ні, правда. Мені обіцяли самотність. І хоч розчищений шлях до будинку був приємною неочікуваністю, та все ж мені не треба ні ялинка, ні нянька. Невже я вчора так жахливо виглядала, що Злата змусила Дениса напружити брата, аби той приніс мені ялинку? 

Роман підняв на мене здивований погляд й неочікувано розсміявся. Я здивовано відступила на крок. Що такого смішного сказала? Його погляд затримався на мені на мить і я опустила руки, опускаючи светр нижче й прикриваючи оголені ноги. Чоловік хитнув головою, опускаючи погляд на мої руки, чи ноги, й швидко відвернувся до ялинки. А тоді сказав:

— Взагалі-то, ми планували зібратись тут на Новий рік і Різдво компанією. Й оскільки все змінилось лише вчора ввечері, а ялинку на той момент я вже купив, то вирішив взяти її із собою, коли їхав сюди розчищати сніг. Подумав, свято тобі не завадить. Але можу забрати її, це не проблема.

Я застигла на місці, розгублено прикриваючи рота рукою. Відчула, як щоки червоніють. Певно, я маю неабиякий хист хамити родичам моєї сестри. Що чоловікові, що братові.

— Я-я… — це правда застало мене зненацька. Цей дім не був вільним, як обіцяли. Тут планували влаштувати свято, й поступились задля мене цими планами, а я відплатила за це зверхністю, хамством і кочергою. — Вибач, Злата й Денис сказали, тут нікого немає.

Роман повільно кивнув, зазираючи мені в очі.

— Все в порядку, не хвилюйся. Вони сказали, що в тебе особиста ситуація і я не проти перенести свято. То мені забирати ялинку? — чоловік вже потягнувся до неї, та я хитнула головою. Не змушуватиму його мотатись з деревом туди-сюди. Мені все одно, чи буде тут стояти ялинка, а вона вже приїхала. 

— Н-ні, ні… Нехай залишається. Роме, вибач, я…

— Сама не своя, а? — він якось дивно посміхнувся. — Сходжу за відром, а ти поки можеш приготувати чаю на знак примирення. У ящику знайдеш пакетики й смаколиків до чаю. 

Чоловік вийшов з дому, не даючи мені шансу відповісти. Я швидко повернулась до кімнати, надягла джинси, так і лишивши сорочку під светром, й побігла на кухню. З подивом відмітила, що чайник тут звичайний, не електричний. Чорний з розписом у квіти. Наповнивши його водою з кулера, я знов відмітила, що цей дім дійсно не міг бути порожнім. Теплі батареї (хоча їх і не було достатньо, аби прогріти будинок), кулер з водою… Вчора я на кухню не виходила, й було не до того, аби звертати увагу на всякі дрібниці. Та й чим би це насправді допомогло? Побачила б і що, могла б ще кудись поїхати? Якби в мене був вибір, я б тут взагалі не опинилась. Діставши обіцяні чайні пакетики, нервово розсміялась. Чайні пакетики! Всім відомо, що у пакетики поміщають залишки! Як це взагалі можна назвати чаєм? 

Двері відчинились. Я думала, чоловік затримається, однак він одразу пройшов до кухні. Зняв шапку й поклав її на підвіконня, підходячи до чайника.

— Вода ще не закипіла, — мовила я, та Роман лише посміхнувся. 

— Тут немає свистка. Він вже парує, — добродушно сказав чоловік, й лише зараз я звернула увагу на те, що від чайника дійсно йшла пара. 

Закривши обличчя рукою від сорому, я зітхнула. Роман усміхнувся, наповнюючи горнятка кропом. 

— Вибач, — сказала, не то перепрошуючи за чайник, не то за зірване свято. Кинула погляд до коридору, де виднілась ялинка. Клянусь, я в житті стільки не просила вибачення, як цього ранку.

— Все в порядку. Нерви, розумію.

Я кинула на нього роздратований погляд. Не знаю, як в мене виходь так швидко заводитись при комусь з сімʼї Андрієвських. Та якщо Денис кожного разу відводив від мене погляд, то його двоюрідний брат усміхнувся. 

— Я не хотіла зривати вечірки. Злата сказала, у будинку нікого немає. 

Це ж правда. Сестра вчора саме так і сказала, і я вже злилась, бо вона замість виручити мене, поставила в дурне становище. Тепер я зриваю іншу вечірку, бо мені була обіцяна домівка. 

Чоловік повільно кивнув, зробивши ковток гарячого чаю.

— Так, ми зазвичай тут збираємось лише на свята, але це не щось критичне, чого не можна було б скасувати.

Він говорив добродушно, і думаю, саме це мене змушувало почуватись шматком лайна ще більше. 

— Емм, — опустила погляд на руки, що стискали горнятко і грілись від нього. — Мені дуже шкода, що звалилась як сніг на голову.

Роман подивився в мої очі. Надто уважно, хоч на обличчі його все ще була добра усмішка. Схилив голову набік, а тоді сказав:

— Всяке буває. Головне, що твоя ситуація трохи стабілізувалась.

Я підняла погляд на чоловіка, намагаючись зрозуміти, як багато він знає про “мою ситуацію”, та Роман одразу перемкнувся на інше:

— Ти не проти, якщо я ще трохи побуду тут? Поставлю ялинку, відрегулюю тепло й закінчу прибирати на дворі, аби ти могла вільно пересуватись.