Розділ 5

 Далі все відбувалось, наче у густому тумані. Мені важко пригадати власні слова, які вилітали із моїх вуст спілкуючись із поліцією, чи навіть деталі самої розмови. Я, наче на автопілоті. Тепер мої ігри не виглядають такими безневинними як здавались, на перший погляд. Та тішить те, що Макс залишився живим. Знаю, звучить все доволі банально, та я справді не пробачила б собі якби через мою самовпевненість постраждала небайдужа людина, яких в моєму житті одиниці.

 Артур кудись зник, хоч я його не виню, адже він мене попереджав. Сподіваюсь, що його не чекатиме подібна доля і він змінить своє життя на краще. Знайде стимул, який змусить його покинути старі звички й більше ніколи до них не повертатись. Тільки зараз, очікуючи свого покарання, я усвідомлюю, що ніколи не цікавилась іншою стороною його життя. Мене влаштовувало те, що він був поряд, коли це було необхідним. Ніколи не запитувала куди несподівано без будь-яких попереджень зникає. Та зараз все це вже не важливо. Залишається тільки змиритись й прийняти неминуче. Тепер побачу його не скоро.

 Справжньою приємною несподіванкою стає чергова поява Макса, якій вдається замінити стан апатії на розгубленість й навіть радість, яку я намагаюсь від нього приховати. Усвідомлюю, що не повинен тут бути.

– Навіщо ти прийшов? – мій погляд холодний й байдужий, та насправді я безмежно щаслива його бачити. Думала, що наша зустріч у лікарні стане останньою, та знову помилилась. Йому вдалось в черговий раз мене здивувати. Він використав свої зв’язки, щоб нам дозволили поспілкуватись без свідків.

– Алісо, чому ти відмовляєшся від адвоката? – не мріяла, що буде слідкувати за ходом розслідування, тому трохи розгублююсь й не знаю що йому відповісти. – Послухай мене уважно, у мене є хороший знайомий, котрий може допомогти. Він погодився взяти твою справу.

– Чому ти досі намагаєшся мені допомогти? – хочу в усьому розібратись.

– Я більш ніж впевнений, що насправді ти хороша людина, котра просто оступилась. У твоєму житті не було поруч того, хто вказав би тобі на твої помилки. Мені відомо про твоїх батьків – ошелешує своєю несподіваною заявою.

На очі навертаються сльози.

– Не потрібно! Нічого не говори! Просто йди! – заперечно мотаю головою, намагаючись втримати сльози й тремтіння. Та він не йде. Натомість підходить ближче й міцно пригортає до себе. – Твоєї вини в тому, що сталось немає. Ти була не в змозі щось змінити. – Ніжно погладжує по спині, наче маленьку дівчинку, дитину, котра втратила найдорожче – сім’ю.

 Мимоволі пригадую той день. День після якого не можу оговтатись досі. Спогади гострим лезом катують душу. Як же боляче бачити їх обличчя перед своїми очима. Хіба ж могли вони знати, що звичайна прогулянка обернеться для них білетом в один кінець, а для їх дитини травмою на все життя. Якою ж повинна бути несправедливою доля, щоб насмілитись відібрати у дитини батьків у неї на очах.

 Серце боляче стискається, сльози нескінченним потоком заливають білу сорочку Макса. Його запах заспокоює, діє на мене наче седативне, а слова дарують надію, яка, здавалось, померла назавжди.

– Я залишатимусь поруч, не потрібно мене проганяти. Ми пройдемо увесь цей шлях разом. Я довго думав й зрозумів, що де б я не був, моє серце залишатиметься з тобою. Я добровільно віддав його тобі й не шкодую про це. Нам вдасться подолати труднощі й обіцяю тобі, що не кину тебе наодинці. Ми ще будемо щасливими незважаючи ні на що. Я вірю, що наша зустріч була не випадковою й тепер доведу це тобі. Ти повинна послухати мене й прийняти допомогу, яку я тобі пропоную. Довірся мені. Знаю, що прошу надто багато, та хоча б спробуй. Не потрібно ставити на собі хрест.

 Хто б міг подумати, що втративши все, я знову захочу жити. Жити, щоб переконатись, що він має рацію. Зараз це майбутнє всього тільки прекрасні образи, та як хочеться, щоб вони стали реальними. Втративши все, я віднайшла себе, дівчинку, яка заблукала далеко в минулому, яка намагалась кинути виклик долі й гірко за все заплатила.

 Я погоджуюсь на адвоката, котрого пропонує мені Макс. Та дивним чином, він навіть не намагається зі мною зустрітись, щоб поговорити. Вперше я зустрічаюсь з ним у суді. І те, кого я бачу на місці свого правозахисника, вводить мене у стан заціпеніння. Не знаю скільки ще сюрпризів на мене очікує попереду, та цей я зі стовідсотковою впевненістю запам’ятаю на все життя.

 З трибуни мене зустрічає серйозне обличчя Артура, котрого важко впізнати у чорному діловому костюмі, а коли я підходжу до нього ближче й стаю поруч, він повертається до мене й усміхаючись шепоче на вухо:

– Тепер настав мій час зіграти свою роль.