Розділ 4

 У клініці все йде за планом, доки я не погоджуюсь замінити одного з лікарів на нічному чергуванні.

– Марго, будь ласка, я буду тобі безмежно вдячним і в боргу не залишусь. В мого сина сьогодні день народження і я повинен бути поряд з ним. У тебе є свої діти? – з надією дивиться у мої очі. Звісно такого ефекту як із Максом не виникає, та все ж я погоджуюсь на чергову авантюру. Тим паче, що Роман переконує мене, що в цьому місті нічне чергування у клініці проходить зазвичай без неприємних сюрпризів.

– Гаразд, йди до свого сина. – Якби я тільки знала як пожалкую про прийняте рішення. Зазвичай, такого не відбувається, адже я суворо дотримуюсь плану, та тільки не цього разу. Можливо у прийняття цього важливого рішення втрутилась сама доля. Вона змусила мене погодитись, щоб я не мала змоги оминути її покарання.

 – Я помираю? – коротке запитання Макса, змушує вийти зі стану заціпеніння і знову спрямувати свій погляд на нього.

 Я кидаюсь до телефону і тремтячими руками набираю номер Романа. Гудок…, другий…, третій… Він не відповідає. Мене кидає в жар і здається, що земля втікає з-під моїх ніг.

– Що з вами, лікарю? – крізь ритм власного серцебиття проривається здивований голос медсестри.

 На моїх очах пелена зі сліз. Увага фокусується на рані, з якої безперервно сочиться кров. Я здригаюсь від рингтону на своєму телефоні. Нарешті чую голос Романа:

– Марго, чому ти дзвонила? Щось сталось? – запитує голос в динаміку.

– Так, я вбила людину… Телефон випадає із моїх рук і я падаю на керамічну плитку.

 Прокидаюсь на лікарняному ліжку, до якої прикута кайданками. Та мені вже все одно. Я не знаю як розвивались події після моєї відключки, тому доля Макса для мене залишається невідомою. Біля дверей палати стоїть офіцер поліції. Залишається загадкою скільки часу я провалялась без свідомості. По віконній шибі вдаряються краплі дощу, які в унісон звучать із ритмом мого серця. Всередині все пече вогнем. Пече від усвідомлення, що граючись у лікаря могла занапастити життя людини, яка мені дорога, не зважаючи на всі внутрішні протести. Сьогоднішня похмура погода за вікном повністю віддзеркалює мій настрій. В одну мить все полетіло шкереберть, залишаючи після себе порожнечу.

 До палати входить Роман. Між нами зависає важка тиша. Він просто дивиться, та в його погляді я помічаю осуд.

– Марго, що це все означає? Як вийшло так, що перед стажуванням у нашій клініці, ти працювала офіцером поліції? Це якась помилка? – не зводив з мене свого розгубленого погляду.

– Як ти дізнався? – вп’ялась у нього своїми синіми очима. 

– Розповів офіцер, якого вчора привезли швидкою.

– Він живий? – від почутого я ледь стримую сльози.

– Так його стан стабільний. Ви з ним справді знайомі?

– Так – коротко відповідаю й відвертаюсь, даючи знати, що більше не бажаю продовжувати цієї розмови. Я довідалась головне, а інше – дрібниці. Я не бажаю виправдовуватись перед малознайомою людиною. Ця розмова й так нічого не змінить. Тепер мені доведеться заплатити за свої помилки. Вагомим тому підтвердженням – полісмен біля дверей палати. Я заплющую очі, а коли розплющую їх знову, у проході, сидячи у візку на мене дивиться Макс. Моє серце боляче стискається, передвіщаючи важку розмову. Він зачиняє за собою двері, а я опускаю погляд, уникаючи дивитись йому у вічі.

– Ну привіт Єво. Чи краще називати тебе Марго? – напруга, яка витає між нами досягає свого апогею.

– Аліса – називаю справжнє ім’я.

– Радий з тобою познайомитись, Алісо. – Моє ім’я з його вуст звучить якось по-особливому, наче мелодія для моїх вух. – Шкода, що за таких обставин – з якоюсь приреченістю в голосі додає Макс. – Так це все було звичайною грою? Я був для тебе звичайною іграшкою, яку ти просто викинула вдосталь награвшись? – продовжував свердлити мене своїм проникливим поглядом.

– Це не так – заперечно мотаю головою, не в змозі впоратись зі сльозами.

– А як? Для чого тобі все це? Для чого псувати своє життя?

– Я не збрехала тобі, коли сказала, що вступила до лав поліції, щоб доказати собі, що зможу. Така вже я є. Та знайомство з тобою все змінило. Я не мала права втягувати тебе у все це.

– Алісо, ти усвідомлюєш, що тобі світись пристойний термін ув’язнення? – під’їжджає ближче до ліжка.

– Пробач мені за все! Пробач, що увірвалась у твоє життя і змусила страждати. Я знаю, що тепер пізно щось міняти, та я хочу, щоб ти знав це. Я загралась, Максе, перетворила своє життя на нескінченний серіал, граючи в ньому найрізноманітніші ролі. Пробач мені, що ти ледь не стік кров’ю через мою легковажність. Моє місце за ґратами.

– Що мені потрібно ще знати? – його голос тремтить, кожне слово дається титанічними зусиллями. Для нього все було серйозно. Він справді бачив наше примарне спільне майбутнє.

– Максе, якби я могла все змінити, якби знала, що зустріну тебе…

– Тепер надто пізно, боюсь, що не в змозі тобі допомогти.

– Я знаю і не прошу цього. Просто пробач мені… Це єдине, чого я прошу.

 Він з ніжністю проводить своїми довгими пальцями по моїй щоці. Його тепла долоня зігріває моє серце, розтоплює лід, який огортав його зсередини. Сльози, які прозорими солоними кристаликами котяться по моєму обличчі капають на його долоню. Як же важко! На душі, наче кам’яна брила від якої важко дихати. До такого розвитку подій я виявилась неготовою.