Розділ 3

– Аліса, ти геть з глузду з’їхала! Ніколи б не подумав що на таке зважишся. Ти ж усвідомлюєш, що могла попастись і втратити все – намагається вправити мені мізки Артур. Він злиться, адже вперше я щось приховала від нього.

– Але ж не втратила – самовдоволена посмішка на моєму обличчі його трохи дратує. Він вважає, що я зайшла надто далеко, переступила межу, за якою увесь цей час успішно переховувалась.

– Ти граєш із вогнем! Ще цей Макс… Він проявляє до тебе зайву увагу. Якщо копне трохи глибше, твоїм іграм може настати кінець. Не подобається мені твоя витівка – хмурить своє обличчя Артур. – Не для цього я вчив тебе. Пограли трохи й досить. Не хочу винити себе у тому, що тебе впіймають і кинуть до в’язниці. Все це дуже серйозно. – Його слова звучать більш ніж переконливо. Та я й сама вже не рада, що затіяла все це. Та я не кажу про це другові, щоб не показати свою слабинку. Натомість я роблю те, що найкраще у мене виходить – брешу.

– Люблю ігри на вістрі кинджала. Це завжди нові відчуття й емоції. Я, наче залежна і вже не можу зупинитись. Ще ніколи моє життя не було наскільки яскравим. З кожної нової професії я черпаю щось корисне. Я наче, вчуся заново ходити. Ця свобода п’янить, затягує ще глибше.  – Принаймні так я вважала до зустрічі з Максом. – А мій напарник вже не проблема. Завтра ми їдемо і з ним буде покінчено – намагаюсь приховати від друга занепокоєння, адже цей тиждень став переломним у моєму житті. Цей хлопець щось змінив у моєму світосприйнятті й від цього тільки важче покидати це місто не прощаючись із ним.

– Якщо ти просто зникнеш – тебе будуть шукати. В цьому випадку такий варіант не пройде.

– Знаю, тому подбала про все заздалегідь. Ти мене явно не дооцінюєш – намагаюсь більшою мірою переконати себе в цьому.

– Хочеться в це вірити – невдоволено буркає.

– Я написала заяву на звільнення у зв’язку з раптовим нездужанням матері, чим ошелешила бідолашного капітана поліції. Моя нова легенда була надто переконливою, щоб засумніватись у її правдивості. Я ж не могла передбачити подібне, влаштовуючись на роботу. Моя мама, буцімто, живе за сотні кілометрів звідси, що не залишало мені іншого вибору. Коли Макс дізнається про це, ми будемо вже далеко.

 Артур нічого не відповів. Та це зовсім не означало, що мені вдалось його переконати. Він завжди був більш розсудливим із нашого дуету. І заспокоївся тільки тоді, коли відстань між мною і недалеким минулим невпинно зростала з кожним кілометром. Ми летіли на зустріч новим пригодам і шукали місце де б змогли осісти на довше. Адже рано чи пізно нам потрібно було серйозно задуматись над своїм майбутнім, яке зараз виглядало примарним. Здається, Артур міркував над цим дедалі частіше і намагався усіма силами переконати й мене. Та тепер я не хотіла цього. Єдина людина з якою я могла б уявити своє майбутнє залишалась за сотні кілометрів від мене. Я злилась на долю, на себе, на свою самовпевненість. Саме в цю мить я не могла підтримати свого друга, тому що не хотіла залишатись самотньою. Всі ці ролі дарували мені відчуття, що й для мене у цьому світі є місце. Тепер я усвідомлюю, що вони були звичайною ілюзією, якою по зав’язку переповнене моє життя.  

 Нове містечко нічим не вирізнялось на фоні усіх інших в яких нам доводилось зупинятись раніше. Та відчуття були іншими. Я наче втратила частинку своєї душі, яка залишилась далеко позаду. Вперше мені було надзвичайно важко адаптуватись на новому місці. Мене тягнуло назад, серце рвалось повернутись і все йому розповісти. Та я усвідомлювала, що так буде краще. Нехай вважає мене хорошою донькою, яка пожертвувала всім, щоб допомогти матері, ніж шахрайкою, якою я була насправді.

 Від Артура важко було приховати своє занепокоєння. Він бачив разючі зміни у моїй поведінці й, мабуть, здогадувався що стало їх причиною. Я й сама себе не впізнавала. 

Тільки він знав як витягнути мене із цього стану.

– Може поб’ємось об заклад? – хитро примружився, спостерігаючи як змінився вираз мого обличчя.

– І що ти запропонуєш мені цього разу? – з цікавістю глянула на свого співрозмовника, який розвалився на дивані в моїй тимчасово орендованій квартирі.

– Я подарую тобі свій новий мотоцикл, якщо ти впораєшся із поставленою задачею. Як тобі стимул?

  Я мала можливість купити собі будь-який мотоцикл і не один, але проігнорувати виклик кинутий другом і в черговий раз довести собі, що для мене нема нічого неможливого просто не змогла. Або я просто намагалась зробити видимість цього і насправді шукала способів відволіктись.

– Я уважно тебе слухаю – зосередила всю свою увагу на серйозному виразі обличчя Артура.

– Пропоную перейти на новий рівень. Звісно твоя афера в поліції варта найвищої похвали, та все ж я вважаю, що є професії, ролі у яких навіть тобі важко буде зіграти. – Наче спеціально брав мене на слабо мій єдиний друг. Тільки він знав як натиснути на слабке місце, змусивши пристати на його пропозицію, ще до того як він її озвучить.

Після короткої паузи, підігріваючи мою цікавість він продовжив:

– Пропрацюй тиждень лікарем у місцевій клініці – ошелешив своєю заявою Артур.

 Хитро усміхнувшись я задумалась над пропозицією. Це справді був новий рівень.  В голові прикинула, що за перший тиждень нової роботи мене навряд чи допустять до серйозних маніпуляцій, типу хірургічних операцій. Максимум що мені світить – зустріч пацієнтів у власному кабінеті. А там вдати висококваліфікованого спеціаліста для мене раз плюнути.