Розділ 2

  Все починалось як зазвичай. Фіктивні документи, внесення фальшивих даних у базу, інформація з перевірених джерел і самовпевнений вираз обличчя з яким я прийшла до відділку поліції невеличкого містечка на заході країни. Це стало спусковим гачком мого майбутнього краху, та тоді, мені здавалось, що все йшло, наче по маслу. Моя поява не викликала жодних запитань. До документів, які собі організували важко було докопатись, адже працювала над ними власноруч і була впевнена, що вони не викличуть жодних підозр, адже як зробити все правильно знала не з чуток. Мене прийняли до лав доблесної поліції, як я й передбачала. Вже цей факт змушував мою самооцінку злетіти до небес. Я пишалась собою. Завдання, яке  поставила перед собою було не з легких, та я впоралась і ще раз довела собі, що в цьому житті я можу бути ким захочу.

 Цього разу я вирішила зробити все самостійно, без допомоги свого єдиного друга Артура. Знала, що він буде відмовляти від ризикованої витівки, тому не посвячувала його у свої плани. Хотіла розповісти про все після чергового успіху. Все-таки офіцер поліції – страж порядку, який я так зухвало порушувала. Це не ті ролі, які ми з Артуром обирали раніше. Звісно, й там був свій ризик, та порівнюючи із тим, що я замислила, нова роль була справжнім божевіллям. Та чим складніше завдання – тим солодший результат.

 До мене приставили Макса, котрий повинен був ввести мене у курс справ і скласти компанію в патрулюванні міста. Темноволосий красунчик із сірими очима справив на мене неабияке враження. Чомусь з першої зустрічі з цим чоловіком я почала сумніватись, що все роблю правильно. Я бачила як він на мене дивиться і мені це не подобалось. Це могло суттєво ускладнити мою витівку і тільки тепер я усвідомила, що не помилялась. Мені потрібно було одразу все припинити, та моя самовпевненість засліплювала і затуплювала інстинкти. Я наче хижак, який несподівано перетворився на здобич.

 Його перша фраза відлунням відбивалась від моєї свідомості.

– Привіт, я Макс – твій новий напарник – з приємною посмішкою на своєму обличчі протягнув руку для привітання.

 Я дивилась у ці очі й не могла відвести свого погляду. Вони були неймовірні. Зазвичай, я ніколи не звертаю уваги на такі деталі, та все буває вперше.

– Єва – намагалась видавити із себе подобу усмішки у відповідь.

– Ходімо, я все тобі тут покажу і з усіма познайомлю – запропонував мій напарник.

 Вже у цей момент мені потрібно було все кинути й втекти, та я не зробила цього. Мені було цікаво дізнатись про цю людину більше. Таке бажання в мене визріло вперше, тому хотілось подивитись куди воно мене приведе. Я сприйняла все це, наче новий виклик. І як азартна людина просто не змогла відмовитись від такої можливості.

  Якимось чином Макс став першою людиною, не враховуючи єдиного друга Артура, якому вдалось залишити свій слід у моєму серці. Його обличчя стало єдиним, яке навіть несподівано для себе самої  не хотілось забувати. Щось було в цьому хлопцеві такого, що я ніколи не бачила в інших. Це важко описати словами. Це можна тільки відчути. Чомусь його щира посмішка й сірі очі вибивали мене зі звичної колії, якої я звикла неухильно дотримуватись. Мимоволі, я ловила себе на думці, що не проти бачити цю людину поряд двадцять чотири години на добу й сім днів на тиждень. Та це йшло в розріз з правилами моєї гри, які я сама для себе встановила і суворо дотримувалась. Хіба могла я знати, що все це обернеться проти мене?

  Тиждень проведений із Максом подарував мені бурю емоцій і найприємніших спогадів, та рано чи пізно все прекрасне має прикру властивість закінчуватись. Наші стосунки не стали винятком з правила. Я зайшла надто далеко і тепер було пізно щось змінювати. Він був стражем порядку, а я шахрайкою, життя котрої потопало у брехні. Незаконним шляхом я здобувала інформацію, захищену від несанкціонованого доступу, щоб використати її у своїх цілях. Та тоді мені не хотілось про це думати. Я дозволила собі відкинути всі «але» і ці сім днів просто насолодитись життям якого у мене ніколи не було.

– Чому ти обрала роботу в поліції – поцікавився Макс, патрулюючи околиці міста.

 Це запитання прозвучало наче грім серед ясного неба. Я знала на що йду і готова була до таких запитань. Та з ним все було по-іншому. Я не хотіла повторювати йому уже завчену фразу, тому відповіла так, як підказувало моє серце.

– Мабуть, щоб доказати собі, що зможу. Знаю, що звучить трохи безглуздо, та така вже я є. – Вперше я сказала правду. Чомусь, цей щирий погляд очей кольору сталі спрацьовував, наче детектор брехні. І це не віщувало мені нічого хорошого. За одним незручним запитанням, могло прозвучати інше, до якого я могла бути неготовою. Тому я вирішила поставити зустрічне, відвертаючи його увагу від зацікавленості моїм життям. – А що спонукало тебе вступити до лав поліції?

– Мабуть, кожен хлопчик в дитинстві мріє стати полісменом – посміхнувся Макс. – Я не став винятком. А можливо, доля вирішила все за мене – провів своєю теплою долонею по моєму обличчі.

 Його слова зачепили за живе, змусили задуматись над сказаним. Якщо наша зустріч була запланована заздалегідь, значить доля почала свою гру значно раніше за мене й увесь цей час просто насміхалась, підводила мене до цього переломного моменту. Вона намагалась мене провчити та збити пиху із самовпевненого обличчя. Раніше я не задумувалась, що щось роблю неправильно, та поруч з Максом все кардинально змінювалось.

– А ще ми боремось зі злочинцями, захищаючи невинних людей від їх руйнівного впливу – після невеликої паузи озвучив свої міркування.