Пролог

 Коли Макса привезли у важкому стані з вогнепальним пораненням під час нічного чергування у клініці, де я вдавала висококваліфікованого лікаря, мене, наче спаралізувало. Я не могла вимовити жодного слова чи зробити бодай крок, дивлячись у його затуманені від болю очі. Він все ще був при тямі, сфокусувавши свій приголомшений погляд на мені. Всього тільки за мить я усвідомила якої фатальної помилки припустилась, укладаючи це божевільне парі. І як легковажно вчинила підмінивши справжнього лікаря, котрий міг врятувати Максові життя.

  Зараз він стікав кров’ю і я нічого не могла зробити, щоб йому допомогти. Я бачила розгубленість у його сірих очах і німе запитання, яке застрягло на його тремтячих вустах. Він намагався зрозуміти що відбувається і яким дивом його колишня напарниця зараз стоїть перед ним у лікарському халаті й називають її не Євою, а Марго. Жодного разу за свої двадцять вісім років я не відчувала нічого подібного. Суміш болю, відчаю, страху й гніву за легковажне ставлення до свого життя, яке могло бути іншим, якби я зустріла цю людину значно раніше. В цю мить я, наче прозріла. Йому вдалось розплющити мені очі й змусити переосмислити все моє життя. Та чи не буде тепер занадто пізно? Як вибратись із болота в якому загрузла по самі вуха? Як врятувати життя небайдужої тобі людини, усвідомлюючи, що це запустить незворотні процеси у твоєму житті? Тепер я стояла перед серйозним вибором, який міг забрати у мене все, включаючи свободу, якою я так дорожила і яку так ревно оберігала…

  Здавалось би, випадкова зустріч, та як виявилось: випадковостей не буває. Звичайному хлопцеві із невеличкого містечка вдалось неможливе, принаймні я так вважала на момент зустрічі із ним у відділку поліції.