Сестра

Дощ сильно бив по дахові. Тонкою цівкою дзюрив через стелю у старе відро на підлозі. Хата поволі здавалася. Вона теж, як і людина. Міцна і сильна до пори, до часу.

Меланка сиділа на лаві коло вікна рівно, як свіча. Втомлені руки боліли, наче хтось штрикав у них голки.

 Вечір лапав за очі. Було якось маркотно на душі, зовсім одиноко. В горлі душили слова і сльози. Мовчазні слова і сухі сльози. А хіба так буває? Меланка вже не знала - де життя, а де її уява. Що буває, а що ні. Насилля постійного страху перемішало все довкола і всередині. 

— Меласю, ти ще не лягаєш? - обізвався Михась.

—Та вже йду, доплітаю косу,- прошепотіла Меланка, щоб не обудити діток. 

—Михасю, я хочу назад. Додому. Тут мені зле... 

Чоловік нічого не відповів, бо Меланка нічого не сказала вголос. То все були думки.

Коса була вже давно заплетена, чорне, як вуголь волосся, непомітно вкрилося сріблом - недавно помітила у дзеркалі. Добре, що взагалі не посивіла, думала тоді.

Усередині, в душі, все розбурхане та тривожне. 

А кому ти що скажеш? 

Все чуже, а хлопові твоє скиглення не треба. Хіба отому дереву коло хліва. Повідай до несхочу. Воно слухає, мовчить, лише киває віттям на згоду чи на протест. Хай. Хоч вміє слухати...

На рано Меланка зібралася їхати до своєї сестри десь за п’ятдесят кілометрів від них. Пелагія недавно поховала чоловіка. Може якось розрадити сестру. Хоча,що тут поможеш. Час мусить зробити свою справу, тоді душа вгомониться.

Меланка може лише їй помогти навести лад у хаті та приготуватися до зими на подвір’ї. Хоч хтось рідний серед чужини.

Їде на пару днів, поки Михась буде вдома з дітьми. 

Заодно добра нагоді побути разом з сестрою, відвести душу і побалакати. 

Навернутися на лад думками і душею, десь глибоко назрівала радість від очікуваної подорожі.