Стара хата

Меланка прокинулася від гучного звуку, який долинув десь здалека. Наче постріл, пройшов через неї і вмить прогнав сон. Серце калатало ні то від страху, ні то від несподіванки. 

Встала до вікна. Прислухалася. Наче все тихо. Надворі вже світало. Перехрестилася. Слава Богу, може наснилося. 

У хаті було темно, діти тихо сопіли. Михась теж щось мурмолів під ніс. Певно бачив вранішній сон. Пахло чомусь осіннім листям. Наче осінь ховалася до середини, до людського тепла. 

У Меланки на душі було маркотно. Останні події швидкого переїзду з рідних місць у чужу країну кроїли душу на шмаття. «Дорога в нікуда», так собі охрестила Меланка ту насильну подорож, що привела в оце убоге місце. 

Люди, наче такі, як і ти, говорять твоєю мовою. Але, господи, які всі чужі. Дороги додому на жаль, немає. І не буде. Так, що кріпися, Меласю.

Сльози виступили самі по собі. 

Присіла на ослінчик. Надворі вже світало. Через чубки дерев виднілося червоне сонце і зазирнуло до хати.

Все дарма. Меланку це не тішило. Приходили спогади про дитинство, де із сестрами босоногими ганяли по подвір’ю. 

—Меласю, ти знову плачеш?- обізвався Михась.

—Та ні, лише думаю. 

Збрехала. Не хотіла завдавати йому ще більшої розпуки. Тихцем витерла сльози.

—Час вставати, Михасю. Маєш нині шукати якусь працю. А то ми через зиму всі отут Богу душу віддамо. 

Прикусила губи, аби знову не видати себе і сльози.

—Меласю, все наладиться. Вір мені,- відказав Михайло. 

— Йди до мене, а то застудиш ноги.