Частина 7. Крижаний тригер та перше дихання

Температура тіла Ані на операційному столі в Мінато опустилася до критичних двадцяти двох градусів. Комп’ютерний монітор «Егіди», синхронізований із Цюрихом, видавав рідкісні, важкі удари її серця — всього дванадцять скорочень за хвилину [🌸💍❤️]. Організм перебував у стані глибокого штучного анабіозу. Кровотечу було зупинено холодом, а клітини мозку заснули, захищені від кисневого голодування.

— Час! — різко скомандував професор. — Починаємо розтин. Маємо рівно сім хвилин, поки триває безпечне плато!

Скальпель хірурга зробив точний, філігранний надріз. Асистенти працювали мов годинниковий механізм. Джин Ху через скло операційного боксу бачив лише сліпуче світло ламп та білі маски лікарів. Його губи судорожно рухалися в німій молитві.

На Подолі, в затишній майстерні, Артем лежав на підлозі, звернувшись калачиком [🎻❤️]. Його тіло била велика, неконтрольована дрож. Софія обклала його всіма теплими ковдрами, які змогла знайти, притискала до його грудей грілки з гарячою водою і міцно обіймала, плачучи від безсилия [🎻❤️].

— Артемчику, благаю тебе, дихай... Дихай, мій хороший, — шепотіла вона, цілуючи його холодний лоб.

Артем не чув її. Він був там, у Токіо. Він відчував, як крижана сталь торкається його власного тіла, як залізна завіса анабіозу стискає його легені. Його двійнятний зв'язок перетворився на цифровий кабель, яким він ділився своєю життєвою енергією з Анею, не даючи її згасаючому серцю зупинитися на сорок восьмій хвилині цієї страшної операції

— Є! Дитина на волі! — вигукнув асистент у Токіо, обережно піднімаючи маленьке, закривавлене тільце. — Хлопчик! Вага — два двісті. Дихання відсутнє!

Джин Ху за склом затамував подих. Його серце, здавалося, розлетілося на тисячі гострих друзків. Немовля було блідим, нерухомим. Регенерація після гіпотермії проходила важко.

Лейтенант Денис у Києві, який безперервно моніторив медичні логи через захищений канал, закричав у рацію Максу:

— Шефе! Малюка дістали, але серцевий ритм плоду нуль! Вони запускають портативний дитячий дефібрилятор!

Марина в салоні «БМВ» закрила очі, судорожно б’ючи по клавіатурі:

— Давай, малюку... Прокидайся... Запускаю стимулюючий ультразвуковий імпульс через датчики барокамери!

У Токіо лікар двічі обережно клацнув пальцями по крихітних грудях хлопчика. Спалах мініатюрного неонатального стимулятора. Один... другий... третій...

І раптом операційну Мінато розірвав тонкий, вимогливий, але такий живий і переможний дитячий крик. Хлопчик задихав. Його крихітні кулачки судорожно стиснулися.

— Живий! — крикнув професор. — Негайно в кувез під кисень! А тепер — зігрівання матері! Починаємо зворотний протокол «Егіди»!

У ту саму секунду, коли малюк у Токіо зробив свій перший вдих, Артем на підлозі подільської майстерні різко, судорожно вигнувся всім тілом і зробив глибокий, шалений вдих, мов людина, яка щойно випірнула з крижаної глибини океану.

Його очі широко розплющилися, зіниці розширилися, а по тілу миттєво розійшлася хвиля гарячого, живого тепла. Серце забилося рівно, потужно, повертаючись до свого нормального ритму [❤️‍🔥📖].

— Артеме! Боже, Артеме! — Софія міцно притиснула його до себе, ридаючи від щастя й витираючи сльози з його зігрітих щік [🎻❤️].

Артем повільно підняв руку, обережно торкнувся обличчя дружини й прошепотів, і на його губах уперше з'явилася слабка, але неймовірно щаслива посмішка двійняти:

— Все, Софко... Вони перемогли. Крига розтанула. У мене... у мене народився племінник.

Через десять хвилин у двері майстерні забігли Макс і Марина. На екрані її ноутбука світилися великі зелені літери: «Операція завершена. Показники Ані Хван — 36,6. Стан стабільний. Малюк під наглядом» [🌸💍❤️].

Джин Ху в Токіо вийшов на зв'язок на одну секунду. Він сидів біля ліжка Ані, яка вже повільно розплющувала очі після наркозу, і тримав її за теплу руку. Він подивився в камеру на Артема, який сидів на дивані, обійнявши Софію, і тихо, з глибокою чоловічою повагою сказав:

— Дякую, великий брате. Твій радар врятував нашу родину.