Перед ними стояла… дівчина? В усякому разі, в неї було струнке дівоче тіло і… гарбузяча голова… Запахнувши щільніше пеньюар, Ліара вийшла вперед, трохи відтісняючи чоловіка:
– Мила моя! – всміхнулась незнайомці не самою милою посмішкою. – Ви трохи помилились адресою: цей коханий, – кивнула вона на Рея, – вже зайнятий. Всерйоз і надовго.
Дивна істота блимнула вогниками у своїй гарбузячій голові і… потягла руки до Сварна, знов проворкотівши:
– Коханий!
– А цей, значить, вільний?! – миттю виросла перед нею Маеріс. – Це хто сказав? Він сказав?! – рвучко розвернувшись, втупилась вона у духа будинку.
– Що-о-о?! – злякано округливши очі, Сварн миттю шаснув за спину Ліари. І, хоча тендітна фігурка хазяйки дому мало підходила як укриття для його кремезної статури, він дуже сподівався, що на неї точно ніхто не накинеться. – Та я вперше її бачу!
– А то ти гарбузи ніколи не бачив! – кидатись на Ліару Маеріс, звісно, не збиралась, тому просто розпочала обхідні маневри.
– Такі?! – ошелешено кивнув у бік незнайомиці він. – Зрівняла! То просто… гарбузи. А цей – на ніжках!
– То ніжки ти все ж помітив? – погрозливо зашипіла пестіс* і простягнула руку, щоб вхопити Сварна за комір.
– Де?! – ще більше обурився дух, відстрибуючи. – Під сукнею?! Ну, так логічно ж, що там мають бути ніжки!
– Звісно! Ніжки! – вже просто кинулась на нього Маеріс. – Про що б ще ти думав?!
Розуміючи, що ніякі маневри не врятують його від розлюченої подружки, він миттю обернувся пугачем і рвонув до прочиненого вікна, завмерши поки на підвіконні. Пестіс кинулась за ним, але була спритно перехоплена Ліарою:
– Так! Замовкли всі! – тупнула вона ногою. – Може, спочатку розберемось?
– З чого почнемо? – склавши руки на грудях та спершись на стола, з цікавістю спостерігав за виставою Рейнар.
– З пір’я! – сердито блимнувши на пугача, пирхнула Маеріс.
Ляснувши крилами, птах вимівся за вікно, явно не бажаючи дочекатись моменту, коли його почнуть общипувати.
– В неї точно пір’я немає, – розвернула її обличчям до гості Ліара.
– Шкода. Я б висмикала, – спробувала вивернутись з рук хазяйки Маеріс.
– Справді? – примружившись, окинула незнайомку більш прискіпливим поглядом Ліара. – А чому на її… голові – незабудки? – вона одразу ж повернулась до Маеріс. – Дуже рідкісні – темно-фіолетові з червоними прожилками. Ті, що можна знайти лиш на узгір’ях пізньої осені. Не скажеш?
– Та звідки мені знати, що полюбляють натягувати собі на голову… ось такі… – пестіс тицьнула пальцем в істоту, що так і продовжувала блимати на них своїми вогниками з прорізів у гарбузі. – Я навіть не знаю, що воно таке?! – вона позадкувала, але Ліара міцно тримала її за руку.
– Зате я вчора бачила, як хтось плів такий вінок, – леді ле Фадор підштовхнула подружку поперед себе. – Тільки ти могла знайти ці квіти. Чи не так, мила моя?
– Це збіг! – вже не таким впевненим голосом огризнулась Маеріс. – Я не для неї його плела!
– Але він чомусь надто підозріло схожий на твій витвір.
Відштовхнувшись від столу, Рей наблизився до невідомого створіння, щоб краще роздивитись вінок, але ця гарбузо-дівчина розцінила його наближення по-своєму і знов потяглась до чоловіка:
– Коханий!
– О! Ні-ні! – сміхотнувши, відвів він від себе її руки. – Я ще жити хочу.
– Може, це й не до Сварна, – явно щось приховуючи, почала викручуватись Маеріс. – Вона точно не в собі.
– А я що казав?! – знов з’явився у дверях ображений Сварн. – Так ні ж! Одразу до пір’я руки тягнути!
– Не облисієш, – все ще сердито буркнула у відповідь його подружка.
– Ну, це як смикати! – опасливо протискуючись попід стінкою, уточнив дух. – Зайве смикнеш – і вб’єш все натхнення творити прекрасне.
Ліара перевела на нього підозріливий погляд:
– То це ти наваяв?! Великий наш поціновувач красоти.
– Як?! – аж влип той в стіну. – Та я ж від дому відлетіти не можу! Де б я ті кляті незабудки взяв?!
– Ах, кляті?! – струснувши кулаками, ледь не кинулась на нього Маеріс. – Це квіти вічного кохання!
– Якого ще… – Сварн затнувся й витріщився на подружку. – Зажди… Так це все ж ти?..
– Я хотіла… – схлипнула та закрила обличчя руками. – Щоб ти завжди… навіки…
– Квіточко моя! – кинувся до неї Сварн, але на його шляху знов виросла гарбузоголова красуня.
– Коханий! – вчепилась в нього істота.
– Та зажди, ти! – ледь відірвав від себе її дух і всадив на диван. – Ось тут і чекай! Красунечко!
Маеріс схлипнула ще голосніше:
– Вона вже й красунечка! – і вилетіла за двері, ледь не збивши Рейнара.
– Та не вона, а ти! – кинувся за нею Сварн. – Хочеш, я зроблю з тебе ще одну скульптуру з цими клятими незабудками?
– Якщо вони ще кілька разів посваряться – в нас не залишиться вільного місця від його скульптур, – нервово хихотнувши, зітхнула Ліара й глянула на гарбузове нещастя: – А з нею що робити?
– Якщо мене пригостять чаєм… – голос, надто знайомий їм обом, пролунав так несподівано, що Рей одразу ж став перед дружиною й закрив їх обох захисним куполом, – …я витягну з неї те, що туди не мало потрапити, якби не чийсь кривий ритуал.
Похмура постать Брамника – вічного вартового межі між життям і смертю – зіткалась з повітря одразу ж за його словами. Могутня фігура, вкутана незмінним чорним плащем, погрозливо здійнялась перед ними, так само незмінно зблискуючи червоними жаринами очей з-під каптура, нагадуючи не найприємніші моменти минулого.
– Що тобі потрібно?! – люб’язністю від Рейнара і не віяло.
– Хіба так зустрічають давніх знайомих? – обличчя Брамника не було видно, зате можна було оцінити їдучість його інтонацій. – Здається, ми якось так і не допили чай. А запрошення від вас же не дочекаєшся!
Рейнар смикнувся, розпалюючи в руці чорне закляття, здатне знищити найпотужніших з порідь мороку, але точно не Брамника, та Ліара перехопила чоловіка за руку: