Розділ 15

Мілана

Сон усе не йшов. І, що мене дратувало найбільше, думки крутилися навколо білобрисого. Навіть після того, як старанно почистила зуби та прийняла душ, все рівно відчувала фантомні дотики Романовського. Його теплі губи і солодкий подих, його пальці на шкірі…

Я мала б думати про приниження власним батьком, чий ляпас повинен був злістю викарбуватися на щоці. Назавжди залишитися нагадуванням про те, що ніхто, окрім мене, ніколи за мене не заступиться.

 Але натомість не могла позбутися ягідно-соснового аромату. Навіть коли затамовувала подих. 

У-у-у, клятий мажор! Де ж ти тільки взявся на мою голову?! 

Перевернувшись на спину, загарчала від злості. Простягнувши руку вбік, схопила ще одну подушку та притисла до обличчя. Звичний аромат кондиціонера для білизни трохи заспокоїв розбурхані нерви, і я видихнула, твердо вирішивши, що подумаю про все, що трапилося за увесь цей нескінченний вечір, зранку. 

*** 

Але зранку на це часу не було. Тому, що я настільки намагалася перед сном не думати, що аж забула забрати з пальта телефон. І будильник, який мав розбудити мою персону в університет, перебудив усіх сусідів, їхніх собак і навіть мачуху. І лиш коли та ввірвалася до спальні у супроводі безсмертного хіта:

 "Бейбі, бейбі, бейбі, ооооо… Бейбі, бейбі, бейбі ноооооу.."

… я нарешті відклеїлася від подушки і дуже вчасно відсахнулася, ледь не отримавши смартфоном в голову. 

— Виключи це! — верескнула Лізка. — Восьма ранку, бляха! 

Котра, котра?! 

Свайпнувши пальцем по екрану, вимкнувши нарешті підліткові завивання, і глянула на час. Чорт! Я вже спізнююсь на першу пару! 

Не звертаючи уваги на безупинні крики Стервелли, яка нарешті отримала привід вприснути кудись трохи своєї отрути, злетіла з ліжка та кинулася до ванної кімнати, на ходу збираючи волосся у хвіст. 

Нічого страшного, на скутері долечу хвилин за двадцять! На те, щоб умитися та вдягнутися вистачить і десяти. 

Хлюпнувши в лице прохолодною водою, схопила зубну щітку та заходилася приводити себе із заспаного у відносно бадьорий стан.

Коли повернулася до спальні, мачухи вже й слід простиг. Певно, пішла накладати огірки на морду, щоб заспокоїти шкіру, бо стрес від пробудження раніше обіду викликає ранні зморшки і все таке. 

Застрибнувши в чорні джинси, натягнула рожеве худі, знайшла в комоді шкарпетки та, схопивши рюкзак,  пострибала сходами вниз до прихожої. Ніби встигаю. 

Вже коли тремтячими руками зав'язувала шнурівки на кедах, почула, як соває з кухні ногами Лізка. 

— На, каву тобі зварила, — буркнула вона, з'являючись на порозі з моєю кружкою. 

В мене аж мову відняло. Стервелла приготувала мені каву? Сама? О восьмій ранку? Може, я все ще сплю? 

— Ти туди плюнула? — підозріло поглядаючи на мачуху, спитала. 

Закотивши очі, та поставила горнятко на тумбочку, розвернулася та зникла на кухні нічого не відповівши.

І що це означає? Невже вона вирішила укласти мирну угоду? Чи чогось туди підмішала? 

Розгублено дошнурувавши взуття, підвелася та підійшла до тумби. Критичним поглядом оглянула кружку, принюхалася. І лиш тоді взяла до рук. Ніби кава як кава… 

Ні, я точно ще сплю. 

І хоч напій виявився взагалі без цукру, я таки зробила кілька великих ковтків, а тоді ще й поплескала себе по щоках, щоб збадьоритися, і покинула квартиру. Будемо вважати це коротким тайм-аутом.

Однак, на цьому сюрпризи не закінчилися. Під час лекції по "Історії української журналістики" краєм вуха почула розмову одногрупників. Вони тихенько обговорювали… мене. Ну, тобто, не зовсім мене, а аноніма, від якого останнім часом не було жодних скандальних записок на дошці оголошень. Я наче на мить повернулася в старе добре звичайне студентське життя. Де немає ні Романовського, ні нічних змін, ні масштабних проблем… 

А то з останньою статтею як почалося, так досі оговтатися не можу.

До речі, а та чернетка була непоганою. Хочуть статтю, буде їм стаття. І це, можливо, навіть відволіче мене від зайвих думок. 

***

На великій перерві, між третьою та четвертою парами, я вмостилася на підвіконні в коридорі та, жуючи яблуко, роздумувала над тим, як тепер бути з анонімністю, коли є одна людина, яка знає. І чи не здасть мене білобрисий, коли з'явиться чергова записка на дошці. 

І тут, повернувши голову, я побачила його. Згадай г.., називається. 

Як зазвичай, у світлому светрику, в штанцях зі стрілочками. Волосся мальовничо скуйовджене, і ніби аж німб над головою сяє. Не йде, а пливе. 

А, помітивши мене, ще й розплився в білозубій посмішці, а очі заіскрилися блакиттю. 

"Заіскрилися блакиттю"? Я справді так подумала? Про Романовського? І серце так забилося… Господи, сподіваюся, це інфаркт, а не хвилювання від його дурнуватого вишкіру. 

— Привіт, сірий кардинале, — відсалютувавши мені двома пальцями, мовив та спинився навпроти. 

В мене аж яблуко в горлі застрягло. 

Глитнувши, глянула на нього з-під лоба.

— Я думала… — тихо вичавила, та коли він ще наблизився, змовкла. 

— Це похвально, — кивнув хлопець. 

Запхнувши одну руку до кишені, іншою сперся на стіну та нахилився.

Та що він, в біса, робить?! Вивести мене хоче?! Чи знущається за вчорашнє?! 

— Я думала, ми вже закрили всі гештальти, і більше не пересікатимемося! — випалила, відсуваючись від нього. 

Хотіла вже зістрибнути з насидженого місця та першою піти геть, але Єгор раптом витягнув руку з кишені та схопив мене за зап'ясток руки, в якій я тримала яблуко. 

Наче зачарована, я спостерігала за тим, як він нахиляється до нього губами, не зводячи з мене погляду, а тоді смачно кусає фрукт, змушуючи здригнутися. 

Сік стікає кутиком його губ, але він встигає змахнути його великим пальцем. 

— Ми не закінчили, Савельєва, навіть не мрій. 

І, розвернувшись, залишив мене кліпати очима з роззявленим ротом.