Розділ 13

Мілана

Занурившись у власні думки, навіть не одразу помітила, що ми стоїмо на місці. Романовський припаркував авто біля тротуару, включив аварійку та просто відкинувся на сидінні, дозволяючи мені виплакатися.

Та чорт, з яких пір він такий… розуміючий?!

Помітивши, що я звернула на нього увагу, ще й простягнув мені затиснуту між пальцями серветку.

— Ти так хмуришся, — мовив задумливо. — Не можу зрозуміти, ти просто дуже засмучена чи збираєшся рознести мені салон?

Фиркнула, хапаючи серветку, і промокнула нею під очима. Очікувано, «водостійкий» макіяж безбожно потік. Ну, й нехай. Все рівно за трохи буду вдома. Легше буде змивати. А білобрисого полякати своїм виглядом зовсім не соромно.

Коли наді мною з’явилася рука Єгора та опустила козирок з дзеркальцем на внутрішній стороні, я завмерла та похмуро глянула на хлопця.

— Слухай, Романовський, ти мене сьогодні лякаєш, — пробуркотіла невдоволено. — Якщо тобі щось від мене треба, то кажи зараз, щоб мені було не так совісно послати тебе під три чорти.

Єгор кілька секунд ще дивився мені у вічі, а тоді знову розслаблено відкинувся на сидінні та розсміявся.

— Ну, знаєш, — гмикнув. — Те, що ти донька Савельєва, дещо змінює. 

Ага, он воно що. Коли я була просто Савельєвою, до мене можна було ставитися, як до шматка бруківки під ногами. А як стала донькою директора найбільшої будівельної фірми, то мене автоматично записали в повноцінні громадяни. 

— Це нічого не змінює, ясно тобі?! — випалила злісно. — Я та сама, що була тоді, коли ти змусив називати тебе господарем! Та сама, яку ти ганяв за кавою! І та сама, кого ти ледь не дозволив зґвалтувати! Тому іди до біса з цими своїми мажорськими заскоками і міряннями людей за гаманцями їхніх батьків! 

Зірвавши з себе його піджак, жбурнула на заднє сидіння та схопилася за ручку. Але дверцята виявилися замкненими. 

— Випусти мене! — наказала, оглянувшись на білобрисого. 

Той спокійно сидів, навіть в лиці не перемінився. Зустрівшись зі мною поглядом, зітхнув та сів прямо. 

— Здається, тобі просто треба випустити пару, — мовив так буденно, наче я щойно зовсім на нього не кричала. 

Завів двигун, вирулив на дорогу... А я, втративши дар мови від його нахабства, лиш розгублено хапала ротом повітря. 

— Ти вже зовсім офігів, Романовський? — ледь спромоглася вичавити, але не отримала жодної відповіді.

***

Вимагала, просила, і навіть вкусила...

Та цей дурень лиш відмахнувся від мене і включив музику. На яку кнопку треба було натиснути, щоб відчинити дверцята, я не знала, тому не залишалося нічого, окрім як мовчки відвернутися до вікна і ображено сопіти. 

Коли ми опинилися ледь не на протилежному боці Києва, все ж не витримала.

— Куди ти мене везеш? — спитала роздратовано. — Мій район ми проїхали ще кілометрів п'ять назад. 

Єгор кивнув. 

— Ага, бо я не везу тебе додому, — легко погодився хлопець і загадково всміхнувся.

А куди везе, так і не сказав. Ні, ну нормально?

Дивлячись на нього з-під лоба, думала про те, чи дуже сильно ми розіб’ємося, якщо я прикладу тхора носом до керма. Щоб стерти цю самовдоволену посмішку з його губ. Чого він либиться взагалі? І поводить себе так, наче ми давні друзі? Поки я пила шампанське, він закинувся чимось важчим? Чи йому все ж від мене щось потрібно?

— Ми на місці, — повідомив раптом Єгор та різко викрутив кермо, заїжджаючи крізь відчинені ворота на залитий асфальтом майданчик.

Вчепившись пальцями в сидіння, щоб не зарити носом об приладову панель під час різкої зупинки, спантеличено дивилася крізь лобове скло на… А що це? Що це, в біса, за напіврозвалений завод?!

Романовський збирається мене вбити? Ну, принаймні його хороший настрій це пояснює…

— Ну, пішли, — бадьоро озвався білобрисий.

Дверцята з тихим клацанням розблокувалися, та нікуди виходити мені вже не хотілося…

— Де ми? — спитала, похмуро оглядаючи страхітливу будівлю.

— Побачиш, — хмикнув у відповідь хлопець. — Виходь уже, ти ж так рвалася кілька хвилин тому.

Який розумний… «Рвалася» я у людному місці, де кругом повно таксі, якими можна дістатися додому. А не тепер, коли ми фіг знає де, і останню яскраву вивіску проїхали хвилин п’ять тому.

Але Романовський, втомившись чекати, першим вибрався з авто, обійшов його та відчинив дверцята з мого боку.

— Де ж твоя відчайдушна сміливість, прислуга? — іронічно мовив білобрисий, схиляючись до мене. — Невже не хочеш побачити одне таємне мажорське місце? Цікавість не розпирає?

Мажорське? Оцей от «привіт із СРСР»? Дуже дивні в грошовитих діток розваги, якщо вони, мов школярі, зависають на закинутих територіях.

Зітхнувши, все ж вибралася з іномарки та, відчувши холодний вітер на шкірі, здригнулася. Обійнявши себе за плечі, відійшла, все ще з підозрою оглядаючи темні вікна, де-не-де вибиті шибки, облуплені цегляні стіни… Це справді схоже на якусь закриту фабрику чи завод. Он там, поодаль навіть якісь іржаві ангари. Тільки чому ми тут все ще не ясно.

Коли мені на плечі впав піджак, я ледь не підскочила від несподіванки, а тоді полегшено зітхнула та потайки вдихнула запах його парфумів. Бо він справді мене заспокоював. А тоді повернула голову до Романовського, який, поставивши авто на сигналізацію, зупинився поруч. 

— Ти точно не привіз мене сюди, щоб убити? — спитала з підозрою.

Білобрисий розсміявся, такого варіанту точно не очікуючи.

— Не сьогодні, Савельєва.

І, хитнувши головою, щоб ішла за ним, рушив до будівлі. Мені нічого не залишилося, окрім як потупотіти слідом. Залишатися в темряві біля машини ще страшніше, ніж іти кудись із загадковим Романовським. Тим більше, якщо він не збирається поки що мене прикопувати десь в підвалі цього заводу.

Ми підійшли ближче, і хлопець витягнув телефон, щоб увімкнути ліхтарик. Посвітив на вузькі металеві двері, з іржавими плямами навіть на древній клямці, тоді на дві щербаті сходинки, що вели до них. Та я на своїх чарівних підборах зламаю собі тут обидві ноги…