Розділ 12

Тільки він мене не впізнав. Коли батько, помітивши наше з Єгором повернення, представив пузаня Валерієм Михайловичем, той лиш пройшовся по мені оцінюючим поглядом та зверхньо кивнув.

Ну, це ми швиденько виправимо. Негоже добрих людей забувати. Це, знаєте, перший крок до деменції. 

Але тільки-но рота відкрила, як хтось кахикнув. Та так, ніби в нього не просто в горлі запершило, а легені от-от до раю відійдуть. Що змусило мене таки відвести погляд від Валєри, який не вміє поводитися з братами нашими меншими, і глянути на того тушканчика туберкульозного.

Єгор, нарешті перехопивши мій погляд, захитав головою з таким нажаханим поглядом, наче я збиралася з декольте гранату дістати. Здавалося, ще мить, і він вхопить мене під пахву та понесе геть, подалі від Валєри. 

Мабуть, здогадався, що я впізнала любителя жіночих колготок. І тепер за свою шкуру трясеться. Ех, як шкода, що мені байдуже. 

Демонстративно відвернувши від нього голову, знову хотіла спитати, чи навідувався до Валєри собачий патруль, але батько Єгора вже відводив чоловіків до шведського столу. 

Ух, таку можливість втратила через ідіота! 

Роздратовано зиркнувши на задоволеного собою Романовського, зупинила офіціанта і взяла ще одне шампанське. Робити тут все рівно більше нічого. 

— Вирішила напитися з горя? — не зміг не прокоментувати білобрисий. 

— Ні, п'ю, щоб забути танець з одним паскудним тхорем, — відрізала, розвертаючись до нього спиною. 

— Як ти мене назвала?! 

Та я лиш фиркнула і, сьорбаючи напій, рушила вздовж стін, розглядаючи картини. Сподіваюся, цей вечір надовго не затягнеться. 

***

— Пані та панове, — вигукнув у мікрофон власник галереї. — А тепер запрошуємо вас на невеличке театральне дійство в залі номер два! 

Чоловік уже добряче набрався. Капелюха на ньому не було, краватка стирчала з кишені піджака, і було видно, що тому "театральному дійству" він вже й сам не радий. Як і я. Бо сподівалася, що він збирається завершити вечір і розпрощатися з усіма. 

Кілька бокалів шампанського, що я встигла випити, закусивши лиш кількома шматочками ананасу та виноградинкою, добряче вдарили в голову. Хотілося на свіже повітря, або танців, або поскандалити. Та пальто лежало в машині, і надвір виходити в цій сукні — чисте самогубство. Під втомлені звуки скрипки дуже не потанцюєш... Але тут на горизонті знову з'явився Валєра, і я збадьорилася. 

Наче акула за жертвою, спостерігала, як він чимчикує на своїх коротких ногах до мого батька. Поруч немає ніяких кахикаючих тхорів, тож на цей раз ніхто не завадить. 

— Павле, — навіть не дивлячись на мене, звернувся він. — Я щойно говорив із братом. Він готовий зустрітися з нами в середу. 

— Чудово, Валерію Михайловичу, — ледь не вклонився тато, червоніючи від захвату. — Дякую. Надзвичайно приємно з вами співпрацювати.

Дивитися, як плазує перед цією свинею власний батько, було просто нестерпно. І перш ніж якась думка дійшла пішки до мозку, рот уже відкрився. 

— А як там поживає ваш мопс? 

Чоловіки повернули до мене голови, татко дивився здивовано, а Валєра - розгублено. 

— Ем-м... — протягнув пузань. — Та нормально. 

— Живий? — Настала моя черга дивуватися. — Чи може ви закóпали його до смерті, а собі придбали схожого?!

— Мілано! 

Схопивши за лікоть, тато шарпнув мене до себе, та так, що від несподіванки аж зуби клацнули. 

— Що все це означає, Павле?! — багровіючи, обурено вигукнув Валєра. 

— Вибачте, Валерію Михайловичу, — видихнув тато. — Це якесь непорозуміння. Зараз розберуся. 

І він, стиснувши мою руку до болю, потягнув мене геть із зали. Я ледве встигала ногами перебирати. Але була все ще роздратована. Ненавиджу пихатих недоумків, які вважають, що можна купити собі домашнього улюбленця, а тоді знущатися з нього. А ще більше ненавиджу, коли перед такими... навіть люди готові стати раком та з вдячністю отримувати під зад. 

— Ти хоч знаєш, до кого ти пащеку відкрила? — крізь зуби прошипів батько, випихаючи мене на терасу.

— Та мені все рівно! — вигукнула, потираючи палаючу шкіру. — Хоч до самого Ісуса! Якщо він свиня, то...

Батько різко ступив до мене, і наступної миті я відчула пекучий біль. Важка татова долоня заліпила мені такого ляпаса, що аж у вухах задзвеніло. 

Він мене вдарив? Через якогось там Валєру в жіночих колготках?! 

Єгор

Втомившись від батькових розмов із кожним київським цабе, я прихопив із собою віскі та вийшов на широкий балкон другого поверху. Вечір був надто прохолодним, та все ж краще, ніж там, серед захмелілого натовпу. 

Чомусь знову подумав про нахабну брюнетку. Та як "чомусь". У цій червоній сукні, без ліфчика... про неї неможливо було не думати. Хто б міг припустити, що та обірванка в потертих джинсах може так виглядати? 

Гмикнув сам до себе, роблячи ковток, і скривився, коли рідина обпалила язик. Гидота. Треба було взяти мінералки. 

Хоча ніяка в світі мінералка не зможе полегшити мого становища. Бо Савельєва не лише не та, за кого себе видає... Окей, не та, за кого Я її прийняв. Ще й знає тепер брудний секрет Шмигельського. Від мене, чорт забирай. Це просто... катастрофа. 

— Та мені все рівно! — почулося раптом десь внизу, і знайомий голос змусив мене підійти до перил та глянути на терасу. 

Там стояла Мілана та її батько, і судячи з усього, дівчина вже встигла щось вчудити, бо Савельєв виглядав просто оскаженілим. 

— Хоч до самого Ісуса! Якщо він свиня...

Чоловік різко ступив уперед, замахнувся, і навіть в мене по шкірі пробіг морозець від різкого звуку, з яким зіткнулася його долоня зі щокою дівчини. Від того, що голова її різко хитнулася ліворуч, на обличчя впали пасма темного волосся. Тремтяча рука повільно торкнулася щоки. 

— Забирайся з моїх очей! — грізно мовив Савельєв. — Додому пішки дійдеш, може трохи розуму наберешся.