70

***Малія***

Широко посміхаючись, на нас дивився демон долі з полум’яно-вогняними очиськами. Такий увесь поважний, як… ой, не той жарт.

Навіть якщо цей дотеп у моїй ясній голівоньці, це зовсім не привід про таке думати.

— Фатум, — я підійшла до кузена Отрути впритул. — На чиєму ти боці? Кому служиш?

Чоловік аж рота роззявив від почутого. Мабуть, не очікував, що я запитаю про таке в лоба. Але ж як інакше? Останнім часом геть не зрозуміло, кому можна вірити, а кого слід обходити десятою дорогою.

— Він не з нами… тобто з ними, — швидко виправившись, озвалася Лінель.

Демонструючи свою прихильність, відьма стала біля мене пліч-о-пліч.

Обличчя Фатума видовжилося, а очі полізли на лоба. Зненацька він схопив Лінель за руку й потягнув до себе.

— Ти що робиш?! — заверещала та, відчайдушно відбиваючись. — Геть очманів, Фантомасе неадекватний? — пищала зведена сестричка, поки демон вивчав її обличчя.

Десь я вже це бачила. О, точно! На мене так зиркав князь, коли… ой леле! Невже Лінель і Фатум?.. Якщо це правда — пакосний пацючок усередині мене вищатиме від щастя.

— Ти… ти… ти… — бурмотів Фатум, не зводячи очей із темнокосої дівчини.

— Ще одного поплавило, — прокоментувала я, посунувшись углиб коридору. — Не Інферум, а якесь шоу «Холостяк».

Відмінність полягала лише в тому, що від закоханого демона хрін відчепишся. Вчепиться в тебе, мов дурень у монетку. Бігатиме й притискатиме до стін із криками «моя». Знаємо — плавали.

І нехай у нас з Отрутою все склалося якнайкраще, але як же він мене дістав свого часу. Таких набридливих при всьому бажанні не знайдеш, бо зеленочубик, на щастя, один і неповторний.

Згадавши коханого, я відчула, як затьохкало серце, б’ючись у груди диким птахом.

— А де князь? — втупивши погляд у демона долі, запитала я.

Намагалася надати голосу байдужої інтонації, але вийшло так собі. Не вмію я брехати, коли справа стосується мого темпераментного зеленочубика. Його харизма підкорила мене цілком і повністю. Та знати йому про це зовсім не обов’язково. Нехай і далі сипле компліментами, намагаючись заволодіти моєю увагою.

— Ми з Отрутою та Гнівом розділилися. Але зовсім скоро ти побачиш свого лицаря, — на останньому слові Фатум якось дивно підморгнув.

— Ага, зрозуміла. Ти б сходив до цілителя чи хто там у вас, демонів, лікує, бо в тебе око сіпається. Аж страшно дивитися, — розвернувшись, я рушила коридором.

Там було вдосталь світла, яке щедро дарували факели на стінах. Однак вистачало й павутини. В одному закутку я навіть помітила павука розміром із грецький горіх.

Він дивився на мене, а я — на нього. Ці умовні дивоглядки павучара виграв у суху. Та й не дивно: з такою кількістю очей у мене просто не було шансів. І це я не виправдовуюся, а констатую факт.

Не встигла я відійти від свого фіаско з павуком, як мене наздогнала Лінель. Ледь не бігла — так поспішала.

— Чого цей, — обережно кивнула за спину, — дивний тип до мене причепився?

Я тихенько гиготнула, чудово усвідомлюючи причини такої поведінки демона долі. А вголос промовила:

— Пав жертвою твоєї вроди. Тож тепер, Лінель, хочеш — не хочеш, а назавжди залишишся в Інферумі поруч зі своїм закоханим Ромео. А там — одруження, діти, собаки, коти…

Сестричка зиркала на мене, мов на божевільну, стиха ковтаючи слину. Хтось дуже не хотів провести життя з демоном.

— А про що ви шепочетеся?

Нас наздогнала Лейн. До цього вона про щось натхненно розпитувала Фатума, тож йому довелося відпустити Лінель. А та дарма часу не гаяла — аж вітер засвистів, коли дівчина гайнула до мене.

Її теж можна зрозуміти. Напевно, порадитися хотіла. Усім відомо, що в мене є досвід у стосунках із демонами. Тобто з одним отруйним зеленочубиком.

— Обговорюємо майбутнє сімейне життя Лінель, — зрештою відповіла я, ледве стримуючи сміх.

— Тіпун тобі на язик, — зашипіла сестричка-гадючка. — Розберемося з орденом — і шукайте вітру в полі. Я покину Інферум.

— Чому? — мавка спантеличено закліпала очима. — Фатум наче непоганий.

— Я ніколи не буду з демоном! — скрикнула Лінель.

— Десь я вже таке чула.

Пригадалося, як я сама сказала Отруті, що не буду з ним. Він тоді навіть не образився — лише заявив «моя» і змусив лишитися у вимірі демонів.

Замислена, я не помітила небезпеки, що опинилася просто перед нами.