69

***Малія***

У Лінель усе так просто, що я навіть не знаю, як реагувати на її появу.

Радіти совісті, яка нарешті прокинулася від довгого сну, чи шукати підступу? Хто б порадив, бо я щось заплуталася, мов кошеня в клубку ворсистих ниточок.

— Маліє, — погукала зведена гадючка. — Весь орден на вухах. Дуже скоро А… кха-кха, — зненацька вона закашлялася, так і не назвавши імені лідера. — Одним словом, він не відпустить тебе.

Я схопила дівчину за плече, стиснувши на ньому пальці. Не контролювала сили, бо бажала дістатися правди за будь-яку ціну. Набридло блукати в пітьмі недомовок та інтриг. Хтось грав із нами, і це мене неймовірно дратувало.

— Ім’я! — я трусила Лінель, мов гілку з червонющими яблуками. — Назви його ім’я! Доведи, що тобі можна вірити.

— Не можу! — вона зі злістю відштовхнула мою руку. — Ніхто з ордену не може промовити вголос його імені. Він зачаклував нас. Так боявся зради, що наслав прокляття, яке не дозволяє назвати це кляте ім’я! — наостанок зведена сестричка істерично пирхнула.

— Ну чудово! Просто прекрасно! — хитаючи головою, випалила я. — І як накажеш тобі повірити? Якщо забула, ми з тобою зовсім не подружки, а радше вимушена рідня. Та й то — сподіваюся, ненадовго. Мій батько не такий дурний, як ви зі своєю матусею думаєте. Колись та й докумекає, які злі гадюки його оточують.

— Усе сказала? — піднявши брову, рівним тоном поцікавилася Лінель. Увесь її вигляд говорив про ту зверхність, якою повнилася ця мила на перший погляд дівчина. — Вибір у тебе невеликий: повірити мені або лишитися в компанії мавки й щурів. Таке собі рішення, — поспішно додала, — я про мавку, якщо ти не зрозуміла.

Ось і виліз на поверхню її паскудний характер. Не може вона, щоб не ляпнути чогось образливого.

— Ми підемо з тобою, — замість мене відповіла Лейн. — Але якщо ще раз бовкнеш щось у мій бік… — тонкий пальчик провів у повітрі лінію навпроти шиї.

Хтось піддався впливу поганої компанії. Себто мене.

— Ходімо.

Не чекаючи відповіді, Лінель різко обернулася. Потік прохолодного повітря від помаху її мантії торкнувся мого обличчя, а в ніздрі вдарив аромат орхідеї та мускусу.

Краще б вона змінила парфуми, бо від того тяжкого амбре можна було задихнутися.

Ох і чудна дівка. Каже: «ходімо», ніби й не помітила, що ми не ухвалили спільного рішення. Так-так, я все ще вагалася й хотіла почути щось вагоміше, аніж суху констатацію відсутності вибору.

— Ем… рятівнице знедолених, — покликала я. — Навіщо тобі це?

Лінель зупинилася. Плечі напружилися, немов від удару струмом. Навіть не дивлячись на її обличчя, я зрозуміла: ця тема їй неприємна.

— Мене зрадили… зрадили довіру й використали, — пролунала скупа відповідь від тієї, що здавалася хитрою лисицею.

— Ваш лідер?

Відповідь була очевидною, але не поцікавитися я просто не могла.

Щось пов’язувало Лінель і цього дивного ватажка. І це був не звичайний зв’язок гуру та послідовниці. Ні, тут відчувалося дещо глибше. Я б навіть сказала — особисте.

— Так, — не повертаючи голови, відгукнулася відьма. — Він бажав знищити демонів заради влади, але водночас жадав отримати тебе. Спершу приховував це. Брехав про почуття, а зараз… — вона зненацька замовкла. Та за мить продовжила: — Він відчув себе переможцем і скинув оманливу маску.

Зведена сестра вкотре здивувала мене. Якщо так піде й далі, я ще, чого доброго, почну відчувати до неї симпатію.

Рішення було прийнято. Не змовляючись, ми з Лейн рушили в бік дверей.

— Тебе довго чекати? — гукнула я до Лінель, що завмерла на місці, мов причарована. — Сама ж казала, що потрібно поспішати.

Вона струснула головою, і кілька пасом пекельно-чорного волосся впали їй на чоло. Німа згода — й нічого зайвого.

По черзі ми вийшли з похмурого каземату — місця нашого тимчасового ув’язнення.

На мій превеликий подив, у коридорі на нас уже чекали. Знайома висока постать загородила собою весь прохід. Не обійти — не об’їхати.

— Дами, — учтиво промовив той, кого я геть не сподівалася тут зустріти. — Радий бачити вас…