65

***Князь Отрута***

— У тебе зовсім дах поїхав? — Фатум вирячив очі так, що здавалося, вони зараз повискакують з орбіт.

— Отруто! — підключився Гнів. — Ми всі на нервах, але це не означає, що потрібно кидатися в крайнощі.

Ну й наївні. Думали, ніби мене може спинити, звернувшись до здорового глузду. Агов, я божевільний демон Отрута. По моїх венах тече смертельний трунок.

Схопивши Фатума за мундир, я струснув чоловіка, немов ялинкову іграшку. Нахилився до його обличчя й гучно гарикнув:

— Де МОЯ жінка?! Де Малія?! Говори!

Він спробував вирватися. Люто сіпнувся вбік, але марно. Я міцно тримав тканину мундира.

— Хто-небудь може пояснити, з якого дива на мене накинувся скажений князь? — Фатум зиркнув на Гніва, шукаючи відповіді в його очах.

— Ти причетний до викрадення наших жінок? — брат відповів питанням. Грізно пробасив, усім своїм виглядом демонструючи серйозність слів.

Кузен закліпав, наче зламана лялька. Дивився то на мене, то на Гніва. А в погляді читалося щось на кшталт: «показилися».

— Я щось не зрозумів… — і собі втрутився Трістан, з якого змістився центр уваги. — Ота мавка — ваша пара? — запитав, зиркнувши на мого брата.

І звідки він взявся, такий придуркуватий? Двічі отримав по пиці й досі не допер, за що.

— А ти як думаєш? — я відповів замість старшого родича. — Здивуй нас своїм світлим розумом.

— Отже, зникли, — замислено мовив кузен, думаючи про щось своє.

Я затрусив його й нагадав про питання, на яке досі не отримав відповіді:

— Де Малія?

— І Лейн, — швидко додав Гнів.

— Де Малія і Лейн? — я повторив запитання.

— Точно не знаю, але мені здається, їх викрали, — піднявши брову, саркастично відповів демон.

— То ти ще й жартуватимеш, — криво посміхнувшись, я вдарив його головою в перенісся. — Ну як тобі, стало веселіше? — буденно поцікавився, спостерігаючи, як Фатум притискає долоню до пошкодженого місця.

Кілька крапель демонської крові замастили мій мундир. Такі плями важко відіпрати, та мене це мало хвилювало. У голові засіла геть інша тривога.

— Отруто, припини це, — Гнів опинився поруч. Його важка рука стисла моє плече.

Я обернувся й поглянув в обличчя брату. Там застигла маска емоції, співзвучної з його ім’ям. Утім цікаво було те, що чоловік гнівався не на мене, а на власне безсилля. По суті, він ніяк не міг вплинути на ситуацію, бо теж не відчував свою пару.

Мені було відомо, як Гнів ненавидів слабкість. У цьому ми з ним дуже схожі. Обоє поважаємо силу й зневажаємо безсилля.

Зашаруділа тканина. Це Фатум різко сіпнувся вбік, вириваючись з мого цупкого захвату.

— Поговорімо спокійно, — він відійшов до стіни, де стояла софа з кушонами. Сів, ліниво відкинувшись на спинку, й окинув нас уважним поглядом. Виглядав на диво стримано. — Чому ви думаєте, ніби це я викрав жінок?

— А чому ти так вчасно припхався? Не спалося після викрадення? — я кинув кузену не лише гострий погляд, а й чергову порцію обвинувачень.

— Ти правий лише в тому, що мені не спалося, а решта — наклеп, — безапеляційно відгукнувся той. — Я вийшов до саду, а там цей, — він тицьнув пальцем у Трістана, що обперся плечем об стіну. — Мені стало цікаво, чому вампір, раніше помічений у викраденні, крався вночі по саду. Ось і прослідкував за ним. Помітив, що він пішов до тебе, Отруто, й утратив інтерес. Подумав, що ви знову гризетеся через відьму…

— Що ти верзеш? — я нахабно перервав Фатума. — Ми в кабінеті вже з пів години, а ти тільки зараз прийшов. Отже, або підслуховував, або брешеш. Що не обери — все проти тебе.

Демон захитав головою.

— Ти б спершу дослухав, а потім ліз зі своїми висновками.

— Отрута має рацію, — Гнів зайняв мій бік. — Чому ти тут?

— Один із моїх прислужників розповів мені, що бачив, як вампір з відьмою йшли до лісу. А я ж бо вже знав, що Дель Луна повернувся сам. Зв’язав ці події й прийшов до вас запропонувати допомогу, а дехто накинувся з кулаками, — на останніх словах він скосив на мене ображений погляд.

— Ти допоможеш нам? — з недовірою перепитав Гнів.

— Так, — демон долі ствердно кивнув. — Я знаю, як повернути вам можливість відчувати пару.