60

***Малія***

Пізно ввечері ми з Отрутою повернулися до Інферуму. Після того, що між нами відбулося у світі людей, я ще більше жадала знищити бісів орден і всіх причетних до нього каптуриків.

Ми стояли біля дверей моєї кімнати. Князь обіймав мене, не бажаючи прощатися.

— Чому ти не хочеш залишитися зі мною? — запитав він, погладивши великим пальцем мої вуста. — Маліє, ти — назавжди моя. Я більше не зможу без тебе.

— Ось коли одружимося, тоді й лишатимуся з тобою на ніч, — я дражливо торкнулася кінчика його носа. — Попереду цілісінька вічність.

— Поряд із тобою мені мало вічності. Я потребую тебе зараз, потребував учора й потребуватиму завтра. Ти — моя залежність, Маліє.

Він нахилився для поцілунку. Обпік вуста спраглим доторком. Немов і не було між нами шаленого виру пристрасті у світі людей.

— Зеленочубику, тримай себе в руках, — крізь збите дихання пробелькотіла я, вириваючись з його обіймів.

Понад усе жадала лишитися з ним. Відчути вогонь, що спалив душу, пов’язавши нас міцніше за будь-які пута. Проте мала плани на цю ніч. Небезпечні, але важливі.

— Я не розумію тебе, — демон притиснувся чолом до мого чола. — Усе так прекрасно, а ти тікаєш. Чому? Що ти приховуєш, Маліє? Яка таємниця гризе тебе?

Він сипав питаннями, на які я поки що не могла відповісти. Втім, рішення було прийняте, і змінювати його я не збиралася. А чи правильне воно, чи хибне — покаже лише час.

— Нічого я не приховую. Хочу спати, — для переконливості я навіть широко розтулила рота, позіхаючи.

— Поцілуй мене ще один раз, — навіть не попросив, а майже наказав демон.

Мабуть, він вирішив, що я розтану від його поцілунку й погоджуся піти з ним. О, ні! Не на ту напав.

— На сьогодні досить, бо ще зникнеш до моєї доброти, — грайливо підморгнувши, я спробувала відійти.

— О, то ти знову вирішила увімкнути маленьку стервочку, — чоловік посміхнувся й притис мене до себе ще сильніше.

Я відчула серцебиття Отрути. Воно повторювало мій власний ритм. Мені й так не хотілося розлучатися, а тепер — і поготів.

— Гаразд, — я підняла голову, оповила його шию руками та поцілувала.

— Можливо, передумаєш? — неохоче відірвавшись від моїх губ, поцікавився князь. — Я справді не хочу залишати тебе. Мені потрібне твоє тепло.

— Зеленочубику, ти ж завтра оголосиш про наше весілля. Почекай уже трохи, — я простягнула руку до його щоки. Він потерся об неї, мов кошеня, що просило ласки.

Невже це справді той самий демон, якого бояться через дикий норов?
А ще досить незвично усвідомлювати, що є хтось, кому я потрібна без усіляких умовностей. Просто тому, що це я.

— Пам’ятай, я кохаю тебе, — взявши мою долоню, Отрута поцілував її тильний бік. — І більше ніколи не відпущу. Моя до останнього подиху.

— З тобою забудеш, ти ж про це тільки й говориш — з вуст зірвалося іронічне зауваження, яке давно просилося на волю. — Йди вже, — я кивнула йому за спину.

Демон примружив одне око.

— Якби не те, що між нами було, я б подумав, що в тебе хтось є. Ти дуже наполегливо намагаєшся мене спекатися, — помовчавши, додав: — А у світі людей, навпаки, просила …

— Ану цить, — я затисла балакучого рота долонею. — Ми не будемо цього обговорювати.

Ой леле, я відчула, як щоки заливаються фарбою. Не те щоб я була сором’язливою — просто все це для мене в новинку.

— Я ж лише хочу зрозуміти тебе, — він обережно заправив пасмо волосся мені за вухо. — Але ти, моя кохана відьмочко, ще та загадка. Втім, я не боюся труднощів. Мене лякає лише те, що ти можеш передумати й утекти світ за очі.

Я пхикнула. Ну таке вже загнув — хоч стій, хоч падай. Наче він мене відпустить. Та й я б сама не пішла. Не після того, що відчула поруч із ним.

Оце я стала сентиментальною…

— Зеленочубику, на добраніч, — швидко змінивши тему, я потерлася кінчиком носа об ніс коханого. — Завтра все зміниться.

Тоді я ще не знала, що мої слова стануть пророчими. Зміни й справді зачаїлися в темному закутку. Питання лише в тому, чи готові ми до них?

— На добраніч, — засмучено мовив Отрута й відпустив мене з обіймів. — Кохаю…