59

***Малія***

Після того, як я зізналася в почуттях, на душі стало набагато легше. І навіть тривога через нічну зустріч відступила на задній план.

Між іншим, цей день ми з Отрутою провели просто неймовірно.

Після Макколінсу гуляли містом, тримаючись за руки, мов справжня пара. Багато розмовляли й… цілувалися.

У мене було таке враження, що між нами скресла остання крига. Немов за помахом чарівної палички з’явився міст, який назавжди з’єднав два протилежні береги.

Ближче до вечора я запропонувала зазирнути до мого помешкання. Повертатися в Інферум не хотілося, а на вулиці почався дощ.

У фільмах і серіалах часто показували, як романтично бігати під краплями дощу, гикаючи, мов ненормальний. Однак я реалістка, а ще мала клепку в голові. Тому й обрала гарячий чай із цукерками на власній кухні замість дивних розваг на вулиці.

— Ось, тримай, — прощебетала до свого демонічного коханого, ставлячи перед ним чашку чорного чаю з бергамотом. Між іншим, мого улюбленого.

Отрута сидів за столом, не зводячи з мене своїх казково-нефритових очей.

— Пахне приємно, — мовив чоловік, підхопивши мене на руки.

Я опинилася на його колінах, але не розізлилася, а навпаки — оповила шию долонями. Пальці занурила в смарагдове волосся, ласкаво перебираючи пасма, мов дивовижні струни.

Між нами панувала тиша й божественний аромат бергамоту.

— Скажи це ще раз, — замуркотів князь біля мого вуха.

— Ні, я вже говорила, що кохаю тебе, десятки разів, — прошепотіла, відчуваючи тремтіння, викликане доторками мого отруйного зеленочубика.

— Чому ти така неслухняна?

Шию обпік гарячий подих. Легкий, немов вишуканий шовк, поцілунок ліг на шкіру.

Цієї миті я зрозуміла, що хочу стати ближче до Отрути. Зруйнувати останні бар’єри між нами.

Хвилювання заполонило кожну клітину мого збентеженого єства. Я бажала сказати заповітні слова, бодай натякнути… А натомість вперто мовчала, дозволяючи демону більше, ніж будь-коли.

Втім, він, певно, відчув це на підсвідомому рівні. Інакше я не знала, як пояснити поцілунки, що стали сміливішими, та доторки, які впевнено доводили мене до краю прірви.

Усі відчуття загострилися. Дихання збилося, а повітря вже не вистачало. Воно тікало з моїх легенів швидше, ніж я могла порахувати до одного.

— Ти впевнена? — хрипко запитав князь, притискаючи мене до грудей.

Чоловік бачив, що я потребувала більшого. Розумів мої бажання, бо жадав того ж.

Сил вистачило лише на слабкий кивок.

Ця відповідь цілком задовольнила Отруту. Він підвівся на ноги, тримаючи мене на руках, і рушив у напрямку моєї кімнати.

— Ти пам’ятаєш… — вражено зашепотіла я, усвідомивши, куди він мене ніс.

— Таке важко забути, — промовив він, коли ми опинилися в кімнаті. — Того дня я мріяв… — зненацька затих.

— Я все розумію і не засуджую тебе.

Демон поклав мене на ліжко. Тримав обережно, мов я була порцеляновою й могла розбитися на сотні уламків.

Я лагідно провела кісточками пальців по його щоці й торкнулася вустами неголеної щоки.

— Маліє, моя кохана відьмочко, я постійно мріяв про тебе… марив тобою… жив думками, де була лише ти… — шепотів демон, осипаючи моє обличчя поцілунками.

Він обережно звільнив мене від сукні. Вустами ковзнув по плечу, підіймаючись до шиї. Його подих залоскотав шкіру, змушуючи мене замуркотіти від задоволення.

— Ти — неймовірна, — гарячий шепіт обпалив вухо. — Скажи… — Отрута різко зупинився, мов боявся дізнатися правду.

— Ні, — я поглянула на князя з-під опущених вій. Соромилася зізнатися у своїй необізнаності. — До тебе я ніколи не… — потупила очі, покусуючи від хвилювання губу.

— Маліє, — обхопивши моє обличчя широкими долонями, чоловік поглянув на мене з обожнюванням. — Я обіцяю, що не скривджу тебе. Ніколи не покину. А це… — він похитав головою, — нічого між нами не змінить. Навпаки — я зроблю все, щоб виправдати твою довіру. Буду ніжним настільки, наскільки це взагалі можливо.

Одягу більше не було. Лише я та закоханий чоловік.

Він переплів наші пальці й поцілував мене з трепетом. Був делікатним і лагідним.

Однак, коли я відчула різкий біль, не стрималася. Кілька сльозинок скотилося з очей, мов краплі роси.

— Серденько, — князь цілував моє обличчя й постійно повторював одне-єдине слово: «пробач».
Не припиняв пестити мене ні на мить. І це допомогло. За кілька хвилин біль минув. Натомість я відчула потребу. Мені хотілося чогось незвіданого. Вогонь усередині мене вимагав більшого.

— Княже, — покликала коханого.

Чоловік усе зрозумів.

— Я кохаю тебе, Маліє, — промовив він, даруючи мені неймовірні відчуття.

Ще ніколи в житті я не почувалася такою живою. Це було найбільше блаженство з усіх можливих. Немов я нарешті прокинулася від довгого сну й пірнула в солодку невагомість.