56

***Малія***

Напевно, якби мене гахнули мішком по голові й потягнули в невідомому напрямку, я не здивувалася б так, як від слів Дель Луни.

І слова видушити не змогла. Заціпеніла біля стіни, мов ті сталеві лати, що стояли поруч із нами. Прямо чудо-тріо: я, упир із манерами аристократа й бездушні обладунки. А головне — всі мовчимо й тільки очима луп-луп. Ну, я так точно.

— Ти знав? Знав, що ми з князем за тобою стежили? — вражено забелькотіла, чухаючи потилицю. — А чому ж не здав нас Лінель?

— Бо я на вашій стороні.

А як він виділив оте «вашій». Ніби робив найбільшу послугу у своєму житті. Ще й очиська викотив, позираючи на мене так, наче бажав запам’ятати кожну лінію обличчя. Саме так зазвичай дивився князь.

Я відвела очі. Не хотіла зустрічатися з вампіром поглядом. Він не бентежив мене — радше дратував. Кортіло вперіщити по нахабній блідій мармизі чимось важким. Я ж бо не забула, як дехто викрав мене просто з балу та притягнув до сирого підземелля. І як тільки не захворіла? Сама дивуюся.

— Не мовчіть, Маліє, — чоловік мало не благав.

Схилившись до прохолодної стіни, я обперлася на неї плечем. Мала безліч питань, але не наважувалася порушити монотонний плин напруженої тиші.

Здавалося, ніби я танцювала на розбитому склі. Не повинна була довіряти чи навіть розмовляти зі своїм викрадачем та, як виявилося, ще й зрадником. Проте зробила це, ризикнувши власною безпекою.

— Трістане, — немов здалеку почула власний голос. — Зустріч із Лінель. Навіщо тобі це? Ти справді зміг пробачити ордену те, що вони зробили з Ребеккою?

Я розуміла, що вампірові досі боліло через втрату сестри, але правда мала більшу вагу. Якщо він щирий зі мною, то повинен розповісти все. Без брехні. Без прикрас. Без приховування важливих деталей.

Дель Луна повільно прочистив горло, намагаючись приховати за цим свої справжні почуття.

— Я ніколи не пробачу їм… — голос задрижав, але за мить вирівнявся, і чоловік холодно закінчив: — втрату сестри. Ось тільки емоції зайві, коли справа стосується помсти. Ви розумієте, про що я кажу?

Очі — дзеркало душі. Однак очі Трістана — пекельні вогні, здатні спопелити рішучістю за лічені миті.

— Припустимо, я повірю у твоє бажання помститися. Але чого ти хочеш від мене? Яка мета нашої розмови?

— Для того щоб орден прийняв мене до своїх лав, я маю довести прихильність, — почав здалеку він. — Не знаю навіщо, але ви потрібні їхньому лідеру. Лінель наказала мені привести вас до них.

— Коли? — лише одне слово. Сухо й коротко.

У спробі відтермінувати мить неминучої відповіді Трістан повільно провів долонею по голові, пригладжуючи й без того бездоганно укладене волосся.

— Маю два дні. Якщо не впораюся — вирушу до Беккі.

— Тобто ти рятуєш власну шкуру?

Так, я не змогла стриматися від їдкого питання. Ніхто б не зміг.

— Неправда, — аж гаркнув чоловік, стискаючи щелепу. — Вибачте, — значно тихіше додав.

— То поясни. Бо складається враження, ніби задля власного порятунку ти вирішив пожертвувати мною.

— Маліє, ви могутня відьма. А вкупі з божевіллям Отрути — володієте грандіозною силою. Було б дивно не скористатися такою перевагою.

Вампір говорив загадками. При всьому бажанні зрозуміти його, я все ще не могла цього зробити. Наче людина, що стояла на одному березі ріки, але не мала змоги дістатися іншого, хоча й бачила заповітний клаптик землі.

— Трістане, хто тебе вчив розмовляти з людьми? — саркастично поцікавилася я. — Можливо, у вашому вампірському світі прийнято заплутувати співрозмовника, але у нас — створінь адекватних — цінується прямолінійність. Тож припини гратися у «відгадай мелодію» та скажи вже як є.

Мене починала дратувати розмова з аристократом. Ніч надворі, а воно язиком полоще. Аби хоча б сенс був. Де там? Він теревенив про все й ні про що водночас.

— Якби ви погодилися підіграти мені, то я…

— Ану циц, — я махнула рукою. — Ти дійсно пропонуєш мені піти з тобою до тих притрушених каптуриків?

Це не вкладалося в голові. Дехто просто майстер геніальних ідей. Генератор, я б навіть сказала. Чи гуру.

— Розумію, як це виглядає з вашого боку, — примирливо озвався упиряка. — Але ми будемо разом і прикриємо одне одному спину. Розберемося з орденом раз і назавжди.

Не знаю, з якого доброго дива він у мені побачив кіборга-потрошителя, та я б не довірила свою спину такому, як Трістан.

Втім, на карту поставлено забагато життів. Можливо, це справді мій шанс?