52

***Малія***

Я розповіла князю про Лінель та свої підозри. Він мене уважно вислухав, навіть кілька разів діловито мугикнув. А в кінці мого монологу сказав, що з усім розбереться сам. Мені ж суворо заборонив, цитую: «лізти в це все зі своїм вродливим личком, бо накличу біду на дупцю».

І як це розуміти? Що за дискримінація? Хочу й полізу. Буде ще мені якийсь князьок вказувати, що й коли робити.

А це ж іще ми не одружені...

Правильно в журналах пишуть: чоловікам спуску не можна давати, бо ще подумають, ніби вони щось вирішують.

Саме так я розмірковувала, коли кралася в непроглядну темінь до лісу.

Зведена сестра не просто так вийшла на прогулянку. Точно пішла на зустріч з каптуриками, а там я їх спіймаю на гарячому. Трохи магії — і в дамки.

Стану не просто дружиною Отрути, а легендою Інферуму. Та, що придушила заколот. Мене кожна собака знатиме й учтиво гавкатиме при зустрічі.

Я вирішила погодитися на пропозицію князя, але трохи пізніше. Нехай ще понервує і поревнує. Від цих думок ледве стрималася, щоб не захихотіти, мов скажена білка. Бачила таку в мультику.

Неподалік агукнув пугач. Чи то була сова? Завжди їх плутала.

А де ж Лінель? З цими птахами мало не втратила її з поля зору.

Ага... Ось вона.

Крадучись, я підійшла до дерева. Вчепилася за товстий стовбур і обережно визирнула з-за нього.

Перед очима виникла дивовижна галявина, залита ніжно-сріблястим світлом. Маленькі нічні метелики та світлячки, що нагадували мерехтливі вогники, плавно погойдувалися в повітрі.

Лінель стояла по центру. Сумирно очікувала на когось. Можу посперечатися, що на одного з каптуриків.

Зненацька мені на плече лягла чиясь рука. Від несподіванки я підскочила на місці й майже заверещала диким кабаном.

«Майже», бо мені затисли рота долонею. Якщо це знову Трістан — додам його блідій пиці кольорів. І цього разу точно не втрачу свідомість.

— Т-с-с, відьмочко, — тихо промуркотів Отрута. — Чомусь я не здивований бачити тебе тут.

Я вкусила його долоню, щоб не думав, ніби зі мною буде легко. Той тихо вилаявся, явно не очікуючи такого спротиву.

— Моя ти норовлива відьмочка, — трохи заспокоївшись, просопів, дещо ображено. — Краще б до моєї кімнати приходила вночі, а не в ліс.

Подивіться на нього! Геть сором втратив. Теж мені демон-альфач.

Штрикнувши його ліктем у груди, я відповіла, не обертаючись:

— Ти не фантазуй зайвого, бо я ще не вирішила, чи вийду за тебе заміж.

Оком не встигла кліпнути, як князь нахабно розвернув мене до себе й притис своєю вагою до дерева. Навіть у такій ситуації знайшов час до своїх владних притискань.

А серденько заторохтіло, мов бабця на ринку. Надто швидко прискорило ритм.

— Зеленочубику, я тут у справі, — ледве стримала тремтіння в голосі. Ох і не хотілося ж зізнаватися, але мені це все подобалося.

Темрява, небезпека, таємна місія і... він — мій звабливий демон.

— А тобі, я бачу, до смаку зводити мене з розуму, — чоловік підчепив пальцями пасмо мого волосся й повільно заправив за вухо. — Довго будеш гратися зі мною? Чи нарешті подаруєш себе?

В горлі з’явилася грудочка. Я важко ковтнула, відчуваючи, як вібрує від приємного хвилювання тіло.

Холодне сріблясте світло торкнулося привабливого обличчя демона. Його нефритові очі спалахнули, мов найдорожчі у світі прикраси.

— Якщо будеш довго мовчати — поцілую тебе, — попередив князь, схилившись до мого вуха.

Вздовж хребта прокотилася тепла хвиля. Солодке передчуття й потреба в демоні, що стискав мене в обіймах. Не як трофей чи подарунок, а мов рідкісну квітку.

— Ти прийшов, — досить голосно пролунав голос Лінель.

Це повернуло мене до реальності. Тієї, де ми не просто закохані, що милуються зоряним небом, а істоти з вищою метою.

Князь напружився. Не відпустив мене з рук, але посунувся вперед, намагаючись розгледіти змовників.

Я заворушилася, вириваючись з полону його тіла. Цікавість взяла гору над усіма іншими почуттями. І навіть швидкий погляд зеленочубика, що мало не кричав, щоб я поводилася тихіше, не зупинив мене.

Врешті-решт, я вчепилася пальцями в стовбур і визирнула на галявину.

Лінель і справді була не сама. Поряд з нею стовбичив молодий чоловік у довгому сюртуку відтінку стиглої вишні.

Придивившись, я мало не заверещала. В останню мить стисла рота рукою.

Здавлено прошепотіла:

— Це...