51

***Малія***

Після розмови з Лінель мені хотілося лише одного — добре відтягати її за темні патли. Це ж виходить, вона змовилася з тими суб’єктами в чорних каптурах. Цікаво, можна їх назвати «каптурики», чи це вже геть не солідно? А з іншого боку — нехай ідуть лісом. Вони — вороги. Крапка.

Занурена в думки, я й не помітила князя, який, варто відзначити, запримітив мене раніше, ніж я встигла рот відкрити. І, як завжди — класика жанру — це трапилося в коридорі.

Демон притис мене до стіни. Владно, без жодного шансу вислизнути з його рук. Ох і настирний.

— Зеленочубику, можеш трохи знизити оберти? Я ж і так до тебе йшла.

Від погляду Отрути мені стало жарко — так, ніби я зненацька потрапила в парну, яку зачинили на всі замки.

— Нічого собі… — вражено мовив демон. — Так швидко подіяло.

— Що там у тебе подіяло?

Спробувала поворухнутися, але марно. Лише спиною зачепилася за щось гостре. Якщо порву сукню — хтось зеленочубий отримає в мене по перше число.

Скільки можна підпирати стіни? Темпераментний демоняка.

— Ти теє, — я демонстративно кахикнула, — послаб хватку, бо ще свідомість втрачу. Знаєш, княже, мені потрібен кисень, — зухвало підморгнула.

Князь, здається, не допетрав, що я сказала, бо лише міцніше стис мене в обіймах.

Ой леле… Відчула, як під мундиром напружилися його м’язи — чистий твердий граніт. А ще й великий… мов гора.

І мені це сподобалося. Навіть якась млосна хвиля прокотилася тілом.

Звісно, говорити Отруті таке я нізащо не стану. Нехай навіть не думає, що закохав мене в себе.

— Ти вже вирішила? — коротко запитав чоловік, нахилившись до мого вуха. Його подих обпік шкіру.

Важко ковтнувши клубок, зітканий із чистого хвилювання, я спробувала вирівняти плечі. Та марно — під вагою князя неможливо поворухнутися.

Раніше я б уже вдарила нахабу в пику й утекла так, що тільки п’яти миготіли. А зараз… Шкода Отруту. І обличчя в нього гарне. Не хочеться псувати демонську вроду.

— Зеленочубику, мені ще потрібен час, а…

Наївна. Думала, Отрута дозволить мені закінчити. Ага, як же.

Він поцілував мене. Не просто торкнувся, а пристрасно заволодів моїми вустами. І це було… неймовірно.

— Так? — прошепотів низьким голосом.

— Що…

Я й віддихатися не встигла, як демон знову подарував мені поцілунок. Його пальці торкалися мого підборіддя, а вуста дарували відчуття, від яких я розчинялася, розпадалася на тисячі частинок — лише щоб він міг зібрати мене знову.

— Так? — відірвавшись, повторив князь.

— Ти…

Цей хитрий демоняка втретє потягнувся за поцілунком. А от це — ні.

Я різко крутнула головою, і його вуста торкнулися щоки.

— На яке саме питання ти хочеш почути відповідь? — важко дихаючи, спромоглася запитати. — І чому поводишся, наче березневий кіт?

— А тобі хіба не подобається, коли я такий? — усміхнувся він.

На мить я замислилася. Подобається чи ні? Хмм…

— Ти справді про це думаєш? — вражено уточнив князь, обережно повертаючи мою голову до себе.

Очі в очі. Його гаряче дихання на моїх ще вологих вустах. І як тепер викрутитися? Зізнаватися зарано.

У журналі колись читала, що чоловіка слід трохи «помаринувати», перш ніж погодитися. Тоді любитиме й цінуватиме більше. А ще — оберігатиме.

— Зеленочубику, у нас за спиною таке діється, а ти вчепився в мене, мов я твоя остання надія на спасіння, — пролопотіла, роблячи вигляд, що тему змінюю ненавмисно.

— Дивна спроба відволікти, — мовив демон, піднявши брову. — Просто скажи, чого тобі не вистачає? Я маю владу й багатство. Дам усе, що скажеш. Хочеш, — пильно глянув у вічі, — світ людей зроблю твоїм? Будеш королевою. Лише скажи.

Оце експресія… Ще б кулаком у стіну вдарив — точно б повірила.

Хоча, щедрі чоловіки — добре. Про таких теж писали. Та зараз не до цього. Спершу треба розібратися із загрозою.

— Княже, здається, моя зведена сестра знається з тими, що в каптурах. Потрібно прослідкувати за нею.

— Ти про це хотіла поговорити? — перепитав чоловік, розчаровано зітхнувши. — Так просто розповіла мені про неї? Невже не шкода? Сім’я ж.

Я похитала головою.

— Я обрала тебе. Це і є моя відповідь на всі твої питання.