50

***Князь Отрута***

Два гострих леза зустрілися в повітрі — немов кресала, з яких посипалися іскри.

Я не витримав натиску Гніва, і меч упав на підлогу. Він дзвінко вдарився об граніт та відскочив убік, залишивши мене беззбройним перед братом.

— Отруто, що з тобою сьогодні коїться? — запитав Гнів, вказавши на мене вістрям. — Усе з рук валиться, наче ти дівиця молода, а не могутній демон.

Важко дихаючи, я відповів коротко й сухо:

— Піддався.

Брат запхнув меч у піхви на поясі. Прибравши пасмо волосся, що прилипло до лоба, посміхнувся. Не втримався від зухвалого коментаря й мовив:

— Ти й «піддався» — несумісні поняття. Мені хоч не заливай, а кажи, що трапилося. Це знову твоя пара?

Не бажаючи відповідати, я різко обернувся й рушив до стола. Підхопив глиняний глечик, до країв наповнений кришталево чистою водою, налив у келих і осушив його в кілька ковтків, уперто ігноруючи Гніва.

Та, на жаль, уникнути розмови він не дозволив. Наблизився й знову причепився з питаннями.

— На тобі ж обличчя немає, а думки взагалі десь далеко звідси. Що трапилося? — Трохи тихіше додав: — Це через прокляття? Учора була повня, і…

— І я був звіром, — закінчив замість нього й гучно гепнув келихом об стіл. — Гадаєш, вона побачила мене в такому вигляді й утекла світ за очі? — колючий погляд зачепився за обличчя брата.

Гнів, як справжній король, не знітився під моїм поглядом. Навпаки — випрямився, мов натягнута тятива. У всьому його вигляді струменіла велич. Переді мною стояв монарх і мудрий правитель.

— Зараз не час для слабкості. Не потрібно нагадувати про ворогів, які тільки й чекають, коли ми схибимо?

Я невдоволено закотив очі.

— Умієш ти, братику, підняти настрій і вкотре згадати про диваків, які вирішили, ніби мають удосталь сил, щоб боротися з нами.

Насправді я знав, що Гнів мав рацію. Слабкість — це поразка. А її ми дозволити собі аж ніяк не могли.

Однак те, що маленька відьмочка покинула мене без відповіді на найголовніші питання засмучувало, тому я почувався геть паскудно. І я б ще зрозумів, якби вона не мала почуттів. Але ж це не так.

Малія тягнулася до мене й навіть розділила зі мною божевілля. Тремтіла від задоволення, коли я торкався її та цілував. Таке неможливо зіграти — воно йде зсередини.

Ми надто глибоко в серцях одне одного. Я залежу від неї, а вона потребує мене. Чому ж опирається?

— Я тут розпинаюся перед ним, а він знову літає поміж хмар, — до реальності повернув голос Гніва. — Ну чисто мрійник. Це ж знову про свою відьму думав, — посміхаючись, закінчив він.

— А мав думати про мавку? — не втримавшись, запитав я.

Нещодавно Ріо розповів мені дещо цікаве. І, відверто кажучи, я був трохи ображений на брата, який навіть від мене приховав свою пару. От вам і довіра.

Брови Гніва аж підскочили вгору. Цього він зовсім не очікував, тому на мить завмер, тільки й зиркав на мене. Б’юся об заклад, у голові прокручував усі можливі варіанти розвитку подій та слова, які найкраще підійдуть у цій ситуації.

— Ти звідки знаєш про неї? — зрештою вирішив не ховатися й спитати прямо.

— Розвідка доклала, — я ухилився від прямої відповіді.

— Це та розвідка, що має зелений чуб і пищить, який він м’якенький?

Так, Гнів зовсім не дурний. Відразу про все здогадався.

— То вже не повинно тебе хвилювати, — я хитнув головою, натякаючи, що відповіді від мене він не дочекається.

Брат байдуже махнув рукою.

— Не хочеш казати — то й не треба. Але… — палець повчально злетів угору, — розберися зі своєю відьмою, бо в такому стані, як ти зараз, боротися не зможеш. І це може коштувати тобі життя.

— Я й без твоїх повчань усе чудово розумію, — буркнув, уп’явшись поглядом у факел, що кріпився на стіні. Його жовтогаряче світло лизало простір навколо, заворожуючи яскравими відблисками. — Продовжимо тренування іншим разом, — розвернувся й попрямував геть.

Коли я наблизився до виходу, мене наздогнали слова брата:

— Не знаю, що там у вас трапилося, але спробуй бути з дівчиною більш владним. Покажи їй справжню силу демона, доведи, що зможеш захистити її. Жінки таке люблять.

А, може, й справді дослухатися до його порад?