47

***Малія***

Чи не вперше в житті я почувалася настільки сильною. У мені кипіла дика енергія. Вона розсипалася яскравими салютами з блискавок і електричних розрядів.

Я — вільна! Більше немає нічого. Сумління й жалю не існує. Не в цій версії мене.

Змінилася не лише я, а й сукня. Чорний шовк щез, мов імла в ранкових променях. Темно-смарагдова шкіра огортала тіло, в якому пульсувала сила.

У руках запалав нефритовий вогонь.

— Цей. Звір. Мій.

Кожне слово неодмінно супроводжувалося шипінням.

— Рррррррозкішна, — загарчав Отрута. У його голосі було щире захоплення.

— Тікай, дурне! — заверещав люмін, махаючи крилами в бік сходів. — Вони від тебе мокрого місця не залишать.

— Я не боюся, — вампір хитав головою, не зводячи з мене враженого погляду. — Не встиг... не вберіг...

Мені стало смішно від такого висновку. Що поганого у могутності й відсутності жалю?

— Котику, — я поглянула на демона з-під опущених вій. — Як ми покараємо його?

— Покарррррраємо, — відгукнувся князь, посміхаючись. — Але сперрррршу...

Міцні руки обплели мій стан, притиснувши до гарячих грудей. Його м’язи перекочувалися при кожному русі. Грація та сила хижака вкупі з божевіллям зробили Отруту для мене найбажанішим трунком.

Я посміхнулася, помітивши погляд князя, що втратив останні залишки контролю. В його очах була я — але не та, до якої звикла. Там, ніби в дзеркалі, відображалася богиня. Дівчина, якою не просто захоплюються — а обожнюють до останньої краплі.

Усі звуки стихли. Світ звузився до нас — демона й відьми, що піддалися чарам, утративши свою суть. Звір та змія, підкорені інстинктам.

Наші вуста зустрілися, і реальність розлетілася на мільярди уламків. Солодкий трунок — ось яким був цей поцілунок. Без умовностей і зайвих думок. Я і мій звір.

Пальці демона стисли сукню. Я мимоволі видихнула йому у вуста, бо вже повністю втратила голову й, здається, навіть земля з-під ніг кудись зникла.

Він поглибив поцілунок, не бажаючи переривати момент блаженного щастя. І я скорилася. Віддала почуттям усю себе.

— Досить!

Мене нахабно вирвали з обіймів князя.

Тієї ж миті простір ожив. Він наповнився звуками, яких я раніше не чула, бо була надто захоплена поцілунком. Я не звернула уваги на тихий шепіт вітру. Пропустила повз вуха спів нічного птаха...

— Моя! Моя! Моя!

Отрута кинувся до Трістана, що тримав мене за лікоть. Таким розлюченим я демона ще ніколи не бачила. Його обличчя налилося червоними барвами, а ніздрі розширилися, мов у бика. Кожен подих супроводжувався гарчанням.

— Княже! — Ріо тріпотів крилами, літаючи попереду Отрути. — Відпустіть вампіра. Нехай іде звідси. — Він обернувся до Трістана: — Ви вже не повернете сестру, та й Малія зробила свій вибір. Вона прийняла князя, тож не тримайте її. Це їхня доля.

— Я... я...

Різко смикнувши рукою, я вирвалася із чіпких пальців.

— Начувайся!

У моїх руках запалали смарагдові блискавки. Не розмірковуючи над правильністю свого рішення, я кинула їх у вампіра. Від природи він і так був блідим, але зараз нагадував вицвілий папірець.

Не втримавшись на ногах, молодик відлетів на кілька метрів. Ударився об сходи й, розпластавшись на підлозі, мало не завив від безсилля. Трістан уже відчував себе переможеним. Опустив руки. Розчарувався в собі й більше не становив загрози.

— Пробачте, Маліє, що не встиг... Беккі... — тихо прошепотів, схопившись за голову.

В іншій ситуації я б поспівчувала йому. Можливо, навіть спробувала б підтримати. Однак зараз усередині мене було порожньо. Я не відчувала нічого, окрім бажання захищати князя. Інстинкти загострилися, а всі інші почуття зникли.

На плечі лягли руки Отрути. Демон потерся об моє вухо й ласкаво замуркотів. Небезпечний звір для світу — і лагідне кошеня для мене.

Я затремтіла від задоволення. А вже наступної миті відчула дивну слабкість. Мабуть, використала забагато магії...

Спершу було відчуття ейфорії від власної могутності, а тепер не залишилося ані крихти сили.

— Маліє... — схвильовано прошепотів Отрута, помітивши мій стан. — Що трррррапилося?

— Я... — слова вперто лишалися на кінчику ослаблого язика.

Я похитнулася.

Якби не підтримка демона, то ляпнулася б на підлогу.

— Все гар... — не договорила, бо в очах запалахкотіли чорні зірки. Свідомість покинула мене, віддавши рятівній пітьмі.