41

***Малія***

Ставлю на те, що Трістан помітив, як мої очі полізли на лоба. З його вампірським зором на інше я й не розраховувала. Шкода тільки, що у мене немає такої здібності.

— Що ти щойно сказав? — перепитала я з недовірою.

— Маліє, прошу, пообіцяйте вислухати мене.

Замість відповіді він висунув власну вимогу.

Десь здалеку запищав пацюк. Його тоненький голосок повернув мене до жахливої реальності, в якій не було ані найменшого бажання слухати викрадача.

— А в мене є вибір? — сухо поцікавилася я, радше констатуючи факт, ніж проявляючи щирий інтерес.

Пальці Трістана ворухнулися на моєму зап’ясті — ніби підтримували перед тим, як озвучити правду, відому лише йому. Його рука не була гарячою, як у князя. У ній не відчувалося влади чи сили. Звичайнісінька долоня чоловіка, що не викликала в мені нічого, окрім огиди.

— Князь не той, кому слід довіряти, — поволі почав вампір. — Чи знали ви, Маліє, що він завжди ненавидів відьом?

Я досі не бачила обличчя Трістана, але відчувала його погляд. Він ніби зазирав усередину, ковзав під шкірою...

Мимоволі я здригнулася. Слова чоловіка знайшли в мені відлуння і змусили прислухатися.

— До чого ти ведеш?

Я навмисно не зверталася до Трістана на «ви» — не відчувала до нього ані крихти поваги. Він говорив учтиво, але викрав мене, мов річ. А такий вчинок точно не додає честі.

Тишу розрізало коротке зітхання.

— Про це знають усі, окрім вас — пари Отрути, — на останніх словах у його голосі з’явилися злостиві нотки. — Я не здивований, що князь приховав цей факт, і з радістю виправлю недолуге непорозуміння. Та чи готові ви почути мене?

Ледь тепла долоня торкнулася моєї щоки. Я відвернулася, намагаючись уникнути неприємного дотику.

— Даремно ви так, — чоловік швидко відсмикнув руку, ніби боявся отримати опік. — Від народження Отруту мучили напади божевілля, — нарешті продовжив вампір. — Він міг нашкодити чи навіть забрати чуже життя, а потім не згадати про це...

— Зупинись! — я обірвала його на півслові. — Я не бажаю слухати дурниці про божевілля князя. Тим більше, сама можу скласти його психологічний портрет, — я перевела подих. — Він не ідеальний, але цілком нормальний, як для демона. Тож припини розповідати ці казочки.

У темряві було видно лише обриси чоловіка, але цього вистачило, щоб помітити — він захитав головою. Легке коливання повітря залоскотало мені щоку.

Спина вже давно покрилася сиротами від холоду та вогкості. Тут було не просто неприємно — фізично важко перебувати.

— Ці напади трапляються вночі в повню. І якщо ви не зустрічалися з ним в цей час, то вважайте, що вам пощастило, — продовжив вампір, не відпускаючи моїх рук.

Попри те, що вони були зв’язані, він усе ще боявся. Ніби думав, що станеться диво і я вирвуся з його полону.

— Була одна відьма... — заговорив він знову, прочистивши горло. — Вона пообіцяла вилікувати князя, але не змогла. І знаєте, що зробив Отрута? — Не чекаючи відповіді, він додав: — Забрав її життя. Без крихти співчуття він взяв меч і...

Я слухала про жорстокість князя й не могла повірити, що це правда. Невже Отрута міг зробити таке?

— Відтоді він ненавидить усіх відьом, — підсумував Трістан. — Втім, це ще не найгірше.

— О, то є ще якась «правда»? — пирхнула я. — Ну давай, говори.

— Через ваш зв’язок божевілля може передатися і вам, Маліє. Саме тому слід бути якнайдалі від Отрути, — пальці вампіра стисли моє плече. — Не хвилюйтеся, я цього не дозволю. У мене є артефакт, що приховає вашу присутність, але...

— Але для цього ти маєш залишити Інферум, — зі злістю прогарчав той, про кого ми щойно говорили.