24

***Малія***

Це вперше за час нашого знайомства зеленочубик нагодився саме тоді, коли я дійсно цього потребувала. Звісно, без його заїждженого хіта «Моя» не обійшлося, але зараз це було доречно. Мені ж бо та увага вампіра геть ні до чого.

Він привабливий і все таке, але ще одного надприродного залицяльника моя ніжна дівоча психіка не витримає. Князьок такий настирний, що з легкістю замінить натовп кавалерів.

— Відьмочко.

Промовка про... не вовка, а зеленочубого демоняку. Ух і дістав він мене.

Поспіхом озирнувшись, я помітила його могутню постать, що швидко долала дистанцію між нами. Один крок Отрути відповідав моїм двом.

— Зеленочубику, відчепись! — крикнула я через плече, не обертаючись.

— Ні, лялечко, — мало не замуркотів цей хижий звір. — Ми поговоримо, а можливо й не тільки...

— Це що за натяки? — я пришвидшилася, а за якусь мить побігла.

— Хочеш повторити нашу прогулянку в лісі? — грайливо поцікавився демон. — Я з радістю спіймаю тебе, а тоді... О, маленька відьмочко, тобі сподобається.

От падлюка! Ні, демоняко, нічого ти не отримаєш.

І тут я побігла так швидко, як ніколи в житті не робила цього. Виклалася не на сто, а на двісті відсотків.

Мала в голові план, що здавався мені ідеальним. Насправді я помилялася. Та дізналася про це лише згодом. А зараз, мов шалена фурія, неслася до замку на швидкості спорткара.

Залетіла всередину демонського палацу так, ніби була променем світла, який подолав сотні кілометрів за лічені миті. На те, щоб вирівняти дихання, часу не марнувала.

— Spectrum levino costa.

Ледве встигла промовити закляття невидимості. І дуже вчасно, бо князь уже був тут як тут. Навіть не захекався. От де несправедливість.

Нефритові очі блищали, на рівний лоб впало зелене пасмо, а на вустах — зухвала посмішка. Гарний чортяка... Ой леле! Не те, не та думка.

Довелося вщипнути себе за руку, щоб звільнитися з полону милування Отрутою.

— А де ж моя маленька відьмочка? — запитав князь, дивлячись крізь мене.

Він мене не бачив, а ось я спостерігала за ним із цікавістю. Що ж він робитиме далі?

Закривши рот долонею, я затамувала подих. А демон наближався все ближче й ближче. Але ж він не міг мене бачити... Не міг?

Коли відстань між нами стала критично малою, я розхвилювалася не на жарт. Щось не так. Немов...

Зненацька рука князя ущипнула мене за п’яту точку.

— Ой! — від несподіванки я підстрибнула на місці.

Хотіла відскочити вбік, та загребущі демонські лапи обхопили мене за талію. Я навіть пискнути не встигла, як Отрута притис моє тіло до холодної кам’яної стіни. Такий контраст у порівнянні з жаром, що йшов від його грудей.

— Ти досі не зрозуміла, — він похитав головою. — Маліє, моя норовлива дівчинко, — пальці лагідно торкнулися моєї щоки. — Я не тільки тебе бачу, а ще й відчуваю твою присутність. А магія... Скажімо так, у мене до неї імунітет. — нахилившись до мого обличчя, зашепотів у самісінькі вуста.

Я напружено мовчала. Тиша навколо нас стала тягучою й густою, мов патока, що стікала з ложки на стіл.

— Я дещо покажу, — вкрадливо мовив демоняка.

Після цих слів змовчати я аж ніяк не могла. Всередині все закипіло від обурення. Та за кого він мене має?

— Ах ти ж, збоченцю! — заверещала, мов схвильована індичка, яку забули нагодувати. — Не смій мені нічого показувати, бо тоді я тобі те «дещо» вирву з корінням.

— Гей, лялечко, ти що там собі навигадувала? — запитально звівши брови, поцікавився князь. — Я розумію, що ти б хотіла пізнати мене ближче, і я б цього дуже хотів, але не будемо поспішати. У нас попереду ціла вічність, зіткана з шалених днів і божевільно-пристрасних ночей. А зараз... — він обережно взяв мою долоню й поклав собі на груди, туди, де калатало його оживше серце. — Відчуваєш?

— Що я маю відчути? — я геть нічого не розуміла. Не демон, а ребус. Невже не можна сказати прямо? Постійно ці загадки.

Отрута не відповів. Він раптово затрусився, а з кутика його вуст виступила тонка цівка смарагдового кольору.

— Ми ближче, ніж ви думаєте, — незнайомий голос прогуркотів зовсім поруч. — Це тільки початок...