Non Grata

Епілог. Все як завжди

Через три тижні Аделіна Вольська запізнювалася на вечерю на одинадцять хвилин. Не через драму. Через водія доставки, який поставив машину поперек двору й пішов шукати третій під’їзд. Міла сиділа поруч на задньому сидінні й уже хвилини дві спостерігала, як Аделіна мовчки дивиться на годинник.

— Ти дуже спокійна.

— Я працюю над собою.

— Не лякай. За три тижні так не дорослішають.

Аделіна знову глянула вперед. Машина доставки стояла вже сім хвилин.

— Піди скажи.

— Ні. Я працюю над собою.

Міла витримала секунди три й засміялася. Аделіна теж. Водій нарешті з’явився, сів за кермо і звільнив двір, так і не дізнавшись, якої великої внутрішньої перемоги став причиною. Вечеря була на двадцять чотири особи. Тепер це називалося невеликою. Біля одного зі стільців лежала картка: «Аделіна Вольська». Без чужого плюс один. Без назви проєкту. Без COMMUNICATIONS під ім’ям.

Аделіна поставила сумку на стілець і затрималася біля картки довше, ніж збиралася.

— Тільки не фотографуй, — сказала Міла.

— Я не збиралася.

— У тебе камера відкрита.

Аделіна подивилася на телефон і закрила камеру. — Іди звідси.

— Я теж запрошена.

— Оце була помилка.

Міла пішла до бару. Чужу зарядку цього разу можна було не носити. Bellier дав Аделіні тільки сережки. Париж вирішив, що для цієї кампанії «менше працює краще». Гарантована частина нового контракту була нижчою, дві появи зникли, зате перший performance-бонус уже прийшов. Аделіна вирішила, що французька принциповість особливо симпатична після банківського повідомлення.

Статтю про «сконструйовану належність» тим часом передрукував великий європейський журнал у матеріалі про нові професії luxury-середовища. Люди, які тиждень тому співчували Аделіні, тепер говорили, що вона «випередила час». Вона нікого не виправляла. Це теж було роботою над собою.

— Ви вже тут.

Лев підійшов зліва, і цього разу Аделіна помітила його не тому, що він перекривав їй сходи.

— Як бачите.

— На дві хвилини раніше.

— Запишіть дату.

Він поцілував її в щоку. Без демонстрації й без спроби зробити з цього заяву. Саме тому Міла з іншого кінця кімнати все одно побачила й підняла келих.

Лев глянув на неї. — У вас знову те саме обличчя.

— Яке саме?

— Яке зараз зробить проблему.

Аделіна тільки всміхнулася.

За три тижні між ними сталося рівно стільки, щоб Аделіна перестала пояснювати це словом «нічого». Дві вечері. Одна сварка біля її будинку. Одна повітряна тривога о другій ночі, після якої Лев залишився до ранку. Спочатку вони справді тільки говорили. Потім — не тільки. Міла знала. Це було найгірше. — До речі, — сказала Аделіна. — Що з Цюрихом?

Лев не відвів очей. — У понеділок дзвінок.

— Той самий проєкт?

— Ні. Інша структура. Консультативна роль на пів року.

— І ви поїдете?

— Не знаю.

Вона чекала продовження. Його не було.

— Ви жахливо вчитеся ясності.

— Я знаю. Але цього разу «не знаю» означає саме «не знаю», а не «я вже вирішив і боюся сказати».

Аделіна покрутила сережку пальцем. — Це трохи краще.

— Я теж так подумав.

— Якщо поїдете, скажіть до того, як це дізнається Міла.

— Це взагалі можливо?

Вони обоє подивилися в бік бару. Міла вже щось набирала в телефоні.

— Ні, — сказала Аделіна. — Але можна мріяти.

За столом їх посадили поруч. Аделіна перевернула свою картку й написала на звороті ручкою: «НЕ ПИТАТИ ПРО ЦЮРИХ ДО ДЕСЕРТУ». Лев прочитав. — Це для мене?

— Для мене.

— Працює?

— Поки що.

Телефон завібрував. Міла.

НЕ ВІДКРИВАЙ НОВИНИ.

— Не треба, — сказав Лев. Аделіна вже брала телефон. — Саме тому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше