Епілог. Не колишня

Через чотири місяці Діана повернулася в “Лінію прибою” у п’ятницю ввечері.

Не сховалася і не приїхала доводити щось мертвому шлюбу — просто повернулася туди, де море шуміло так само, але вона була вже іншою.

На рецепції чергувала та сама дівчина з бездоганним пучком. Побачивши Діану, вона всміхнулася ширше, ніж вимагав сервіс.

— Пані Діано, раді вас бачити.

— Я теж рада.

— Ваш номер готовий.

Діана підняла брову.

— Сподіваюся, без технічних проблем?

— Цього разу все планово.

На стійці лежала картка-ключ. Номер 09.

Діана взяла її й засміялася.

— Він нестерпний.

— Пан Кирило?

— Саме так.

— Так, — дуже серйозно сказала адміністраторка. — Але готелем керує добре.

Діана піднялася сходами. Тими самими, з потертою сходинкою, яку не треба було міняти. У коридорі пахло деревом і свіжими квітами. За вікнами сутеніло.

За ці чотири місяці Кирило тричі приїздив до Києва. Першого разу вони пили каву в маленькій кав’ярні біля Діаниного дому й обоє поводилися трохи незграбно, бо без моря, готелю і спільної драми доводилося знайомитися заново.

Другого разу він привіз їй лимонні еклери й пів вечора лагодив полицю, яку вона два роки підпирала книжками. Діана тоді сказала, що це занадто інтимно. Він відповів, що в його віці полиця іноді означає більше, ніж вірші.

Третього разу вона вперше залишила його в себе на ніч.

Не як доказ, що все загоїлося.

А як підтвердження, що загоєння — це теж життя, а не підготовка до нього.

Ігор більше не писав. Лада написала один раз — коротко, що весілля скасовано, і вона почувається дивно, але вільно. Діана відповіла їй тепло. Не як подруга — як жінка, яка знає ціну своєчасній паузі.

Стаття про “Лінію прибою” вийшла з назвою “Місце на межі”. Кирило сказав, що після неї бронювань стало більше, але лебедів у номерах поменшало. Діана назвала це своїм внеском у культуру гостинності.

Вона відчинила двері номера.

Це був не той люкс для молодят. Менший, тепліший, із балконом над морем. На столі стояла пляшка води, тарілка з фруктами й маленька коробка еклерів.

А на подушці лежав рушник.

Не лебідь.

Просто акуратно складений рушник.

На ньому — записка.

“Жодних птахів. Жодного минулого. Тільки ти, якщо сама хочеш. К.”

Діана сіла на край ліжка й довго тримала записку в руках.

Вона не була демонстративно щаслива. Не хотіла фотографувати номер, викладати історію, показувати світу, що її обрали. У цьому вже не було потреби.

За вікном шуміло море.

У двері постукали.

Діана підвелася, підійшла, відчинила.

Кирило стояв у коридорі в темній сорочці, з трохи втомленим обличчям і тією усмішкою, від якої її життя не ставало казкою, але ставало теплішим.

— Добрий вечір, пані Діано, — сказав він. — Як вам номер?

Вона сперлася плечем на одвірок.

— Непоганий. Але я ще подумаю, чи залишатися.

— У нас суворі правила скасування.

— Які саме?

Він підійшов ближче.

— Якщо гостя сама хоче залишитися, ми робимо все, щоб їй було добре.

Діана всміхнулася.

— Сама хоче.

Кирило торкнувся її руки.

— Тоді ласкаво просимо.

Вона впустила його в номер і зачинила двері.

Просто тому, що цього вечора їй хотілося бути тут — не колишньою. Не запасною.

Не жінкою, яку не обрали.

Собою.

І цього разу — достатньою.

_________________